Червоний Дракон. Томас Харрис

305 JL5-7002.

      – Я мушу відправити книжку йому додому.

      – Тут немає домашньої адреси.

      – А що є?

      – Федеральне бюро розслідувань, ріг Десятої вулиці і Пенсильванія-авеню, Вашингтон. О, і абонентська скринька 3680, Марафон, Флорида.

      – Чудово, ви просто янгол.

      – Рада допомогти.

      Лектер став почуватись набагато краще. Він думав про те, що якось, може, здивує Ґрема телефонним дзвінком або, якщо хлопець виявить неповагу, замовить у «Медичних товарах поштою» калоприймач і на згадку про старі часи надішле Ґрему.

      9

      За сімсот миль36 на південний захід, у кафетерії при Gateway Film Laboratory в Сент-Луїсі, Френсіс Доларгайд чекав, поки йому приготують гамбургер. Закуски, розкладені на столі з підігрівом, уже були під плівкою. Доларгайд стояв біля касового апарата й сьорбав каву з паперового стакана.

      У кафетерій зайшла молода рудоволоса жінка в лабораторному халаті й стала роздивлятися солодощі в автоматі. Вона кілька разів поглянула на спину Френсіса Доларгайда й міцно стулила губи. Зрештою підійшла до чоловіка й мовила:

      – Містере Ді?

      Доларгайд озирнувся. Навіть поза межами темної кімнати він завжди носив свої червоні окуляри. Жінка втопила погляд у планку на носі між скельцями.

      – Ви не присядете зі мною на хвилинку? Я хочу вам дещо сказати.

      – І що ти хочеш мені повідати, Ейлін?

      – Що мені дуже шкода. Боб тоді був п’яненький і, розумієте, штукарив собі. Він не замишляв нічого лихого. Прошу, присядьте зі мною. Тільки на хвилинку. Будь ласка?

      – Угу.

      Доларгайд ніколи не казав «звісно», бо мав проблеми зі свистячими.

      Вони сіли. Жінка крутила в руках серветку.

      – Ми гарно проводили час на тій вечірці і зраділи, коли ви завітали, – сказала вона. – Справді зраділи, але й здивувалися. Ви ж знаєте Боба, він постійно когось пародіює, йому б із таким талантом на радіо виступати. Він зімітував пару акцентів, пускав дотепи й таке інше – у нього достеменно виходить негритянський говір. І коли він став імітувати той інший голос, то аж ніяк не мав на меті вас образити. Він забагато випив, аби розуміти, хто стоїть поруч.

      – Так, усі гиготіли, а тоді… припинили гиготіти.

      Доларгайд ніколи не казав «зупинились» через ті свистячі.

      – Саме тоді Боб зрозумів, що накоїв.

      – Однак продовжив штуку.

      – Знаю, – сказала жінка, спромігшись відірвати очі від серветки й без загайки перевести погляд на окуляри. – Я йому за це вже вичитала молитву. Він сказав, що нічого такого не мав на увазі, просто побачив, що вже захопився, і вирішив правити жарт далі. Ви ж самі бачили, як він зашарівся.

      – Він запропонував мені… утнути дуетом.

      – Він вас обійняв, спробував обхопити руками. Хотів повернути ситуацію на смішки, містере Ді.

      – І ми повернули, Ейлін.

      – Бобові страх як незручно.

      – Ну, я не хочу, аби він так почувався. Аж ніяк не хочу. Так йому і передайте. І тут, на роботі, нічого не переміниться. Та якби в мене був такий талант, як у Боба, то я б… невпинно жарти точив, – «повсякчас» Доларгайд теж рідко

36

≈ 1120 км.