Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте

днів. Я перевіряла електронну пошту та поштову скриньку, але без особливої надії. Я часто писала їй, але вона мені майже ніколи не відповідала – так було завжди. Вона віддавала перевагу телефонним дзвінкам або довгим нічним розмовам, коли я навідувалась до Неаполя.

      Я відкрила шухляди, в яких зберігала різні дрібниці. Небагато. Більшу частину я повикидала, особливо ті речі, що нагадували мені про неї, і вона про це знає. Виявилося, що в мене немає нічого від неї на згадку: жодної світлини, листівки чи подарунка. Я навіть сама здивувалася цьому відкриттю. Як могло так статися, що за всі ці роки вона не залишила мені після себе нічого, або, що ще гірше, мені не спало навіть на думку зберегти бодай щось, що нагадувало б мені про неї? Отже, могло.

      Цього разу вже я зателефонувала Ріно, хоча й неохоче. Він не відповідав ні за домашнім, ні за мобільним номерами. Передзвонив мені вже аж увечері. В його голосі чулося вдаване відчуття провини.

      – Я побачив, що ти мені телефонувала. Є новини?

      – Ні. А в тебе?

      – Жодних.

      Потім Ріно почав плести щось зовсім безглузде. Хотів звернутися на телебачення, у ту програму, де йдеться про зниклих родичів, казав, що хоче привселюдно з екрана попросити в матері вибачення та благати її повернутися додому.

      Я терпляче вислухала його, а потім запитала:

      – Ти її шафу для одягу перевірив?

      – А що там перевіряти!?

      Звичайно ж, до такої очевидної речі він не додумався.

      – Піди поглянь.

      Ріно відкрив шафу і побачив, що вона порожня, жодної материної сукні – ані літньої, ані зимової, лише старі вішаки. Я наказала йому перевірити весь дім. Зникли черевики. Зникли книжки. Зникли всі світлини. Зникли відео. Зник її комп’ютер і навіть старі дискети – усе її приладдя «комп’ютерної відьми», якою вона стала ще наприкінці шістдесятих років, розібравшись у калькуляторах та перфокартах. Ріно був приголомшений. Я сказала:

      – Не поспішай, переглянь усе ретельно, а потім зателефонуй мені і скажи, чи знайдеш хоча б одну її шпильку.

      Він подзвонив мені на другий день і був дуже схвильований.

      – Немає нічого.

      – Зовсім нічого?

      – Зовсім. Вона навіть вирізала своє зображення з усіх світлин, де ми разом, навіть з тих, де я ще малий.

      – Ти добре дивився?

      – Так, скрізь.

      – Навіть у підвалі?

      – Я ж кажу тобі, що скрізь! Навіть коробка з документами зникла, та, що зі старими свідоцтвами про народження, телефонними контрактами, квитанціями про оплату. Що це значить? Хтось викрав усе? Що вони шукають? Чого їм треба від моєї матері та від мене?

      Я його заспокоїла, сказала, що не треба про це хвилюватися. Ніхто нічого не хоче, особливо від нього.

      – Можна я переїду до тебе на деякий час?

      – Ні.

      – Будь ласка, я не можу навіть спати.

      – Сам давай собі раду, Ріно, я не знаю, як тобі допомогти. Я натиснула кнопку завершення дзвінка, а коли Ріно зателефонував знову – не відповіла. Після цього я всілася за стіл.

      «Ліла, як завжди, переграє», – подумала я.

      Ліла