Та сама я. Джоджо Мойес

на мій рахунок.

      – Звісно, місіс Ґопнік.

      Я підійшла до каси. Коли ми виходили з магазину, я, тримаючи пакети у руках, тихо запитала:

      – Тож ви хочете, щоб я була дуже обережна?

      Жінка здивовано поглянула на мене.

      – Із сукнею.

      Погляд Аґнес і досі здавався порожнім.

      Я перейшла на шепіт.

      – Можна зберегти етикетку, щоб повернути її наступного дня. Знаєте, якщо на неї ніхто не проллє вино, а також якщо вона не смердітиме цигарками. Може, треба побризкати її освіжувачем.

      – Повернути?

      – У магазин.

      – Навіщо її повертати? – запитала вона, сідаючи до машини, поки Ґеррі складав пакети до багажника. – Не дивися так на мене, Луїзо. Ти думаєш, я сама не знаю, як ти хвилюєшся? У мене нічого не було, коли я сюди приїхала. Ми навіть мінялися одягом із подругами. Але цього вечора ти вдягнеш гарну сукню і сидітимеш поряд зі мною. Тобі не можна бути в уніформі. Сьогодні ти ніякий не персонал. І я з задоволенням за це заплачу.

      – Гаразд.

      – Ти зрозуміла. Так? Сьогодні тобі не можна бути персоналом. Це дуже важливо.

      Я, трохи ошелешена неочікуваним поворотом подій, думала про величезну сумку в багажнику, поки машина пробивалася крізь мангеттенський рух.

      – Леонард сказав, що ти доглядала чоловіка, котрий помер.

      – Доглядала. Його звали Вілл.

      – Він сказав, ти вирішила почати нове життя.

      – Я намагаюся.

      – А також те, що ти тут нікого не знаєш.

      – Лише Натана.

      Жінка задумалася.

      – Натан. Я думаю, він хороша людина.

      – Дійсно хороша.

      Вона подивилася на свої нігті.

      – Ти говориш польською?

      – Ні, – мовила я і одразу ж додала: – Але я можу вивчати, якщо вам…

      – Ти знаєш, що для мене складно, Луїзо?

      Я похитала головою.

      – Я не знаю, хто… – Аґнес завагалася та, мабуть, передумала говорити те, що збиралася. – Я хочу, щоб ти стала мені подругою сьогодні. Гаразд? Леонард… він буде зайнятий роботою. Буде багато спілкуватися, спілкуватися з чоловіками. Але ти будь зі мною, гаразд? Поруч.

      – Як скажете.

      – І якщо хтось запитає, то ти – моя давня подруга. Ми познайомилися, коли я жила в Англії. У школі. І ніяка не асистентка, гаразд?

      – Зрозуміло. Познайомилися у школі.

      Здавалося, її задовольнила моя відповідь. Вона кивнула й відкинулася на спинку сидіння.

      Решту дороги жінка мовчала.

      Готель «Нью-Йорк Палац», у якому проводився захід Фонду Стрейджерів, був настільки великим, що це виглядало майже комічно: казкова фортеця з двориком та арочними вікнами, усіяна ліврейними лакеями у блідо-жовтих бриджах. Здавалося, що архітектори цієї будівлі надихнулися яким-небудь великим старим європейським готелем, скопіювали вишукані карнизи, мармурові вестибюлі та дрібнички з позолотою і вирішили додати усього і якомога більше, присипавши