Учень убивці. Робин Хобб

очерету й вересу, похмурий старигань із корзиною риби, яка іноді підскакувала, троє молодих жінок у пістрявому вбранні та з бубонцями, чиї голоси розливалися, як і їхні дзвіночки.

      Я почув запах кухні. Але в міру того, як ми наближалися, людей ставало все більше. Нарешті ми підійшли до дверей, де була суцільна штовханина. Коб зупинився. Ми теж стали позаду нього, вловлюючи приємні запахи. Він подивився на натовп біля дверей і спохмурнів:

      – Кухня забита. Всі готуються до вітального бенкету на честь Веріті та Регала. Всі аристократи зібралися в Оленячому замку; звістка про те, що Чівелрі зрікся престолу, швидко розлетілася. Всі герцоги приїхали сюди або прислали своїх людей, щоби порадитися з цього приводу. Чув, що навіть ч’юрди когось прислали, аби впевнитися, що угод Чівелрі будуть дотримуватися, зважаючи на те, що Чівелрі вже не… – Коб замовк, раптово збентежившись. Я досі не знаю чому: через те, що він говорив про зречення мого батька від престолу, або ж через те, що звертався до цуценяти та шестирічної дитини, як до дорослих. Він озирнувся, оцінюючи ситуацію.

      – Почекай тут, – нарешті промовив він. – Я заскочу і щось вам винесу. Менш імовірно, що на мене наступлять… чи спіймають. Будьте тут, – ніби на підтвердження свого наказу він зробив рішучий жест.

      Я позадкував до стіни й присів там, аби бути подалі від натовпу. Нюхач слухняно ліг біля мене. Я захоплено дивився, як Коб підходить до дверей і спритно протискується крізь тісну юрбу на кухню.

      Коли Коб зник із поля зору, я звернув увагу на загальну публіку. Переважно тут були слуги та кухарі. Трохи рідше серед них траплялися менестрелі, купці й посильні. Я мляво спостерігав за ними, але вже надто багато встиг побачити за сьогодні, щоб чимось зацікавитись. Окрім їжі, я хотів заховатися від цієї метушні в якомусь тихому місці. Я сидів на землі, спершись об стіну замку, гарячу від сонця, й поклавши голову на коліна. Нюхач притулився до мене.

      Мене розбудив стукіт жорсткого хвоста Нюхача об землю. Я підняв голову й побачив перед собою пару коричневих чобіт. Їхнім господарем був чоловік з кошлатою бородою та копицею перцево-сірого волосся; у штанах із грубої шкіри та простій шерстяній сорочці. Чоловік дивився на мене, тримаючи на плечі невеличку діжечку.

      – Гей, це ти Фітц?

      Я почув слово, яким мене часто називали, хоч і не розумів його до кінця, і повільно кивнув. Чоловік помітно зацікавився.

      – Гей, – голосно промовив він, звертаючись уже не до мене, а до народу, який проходив повз. – Ось Фітц, синочок Чівелрі. Сидить як вкопаний. Справді схожий, еге ж? Хлопче, хто твоя мати?

      До їхньої честі, більшість просто проходила повз, реагуючи на слова чоловіка лиш допитливим поглядом, мовляв, що це за шестирічний хлопчик сидить біля стіни? Але питання чоловіка з діжечкою було справді цікавим, оскільки до нього обернулося кілька голів, а робітники, які щойно вийшли з кухні, підійшли ближче, аби почути відповідь. Але в мене її не було. Я не знав, як звати мою матір, і спогади про неї поступово