Учень убивці. Робин Хобб

кухоль із глечика. Він випив, дивлячись на мене поверх своєї посудини.

      – Хто ж нагуляв його від Чівелрі? – необережно запитав чоловік на іншому кінці столу.

      Барріч кинув різкий погляд на того чоловіка, опустивши кухоль. Він помовчав кілька секунд, і в приміщені знову зависла тиша.

      – Я вже сказав, що це справа принца Чівелрі, ким була його мати, а не тема для кухонних баляндрасів, – тихо промовив Барріч.

      – Хай буде так, – раптово погодився вартовий, а Ясон кивнув на знак згоди, як птах, що залицяється до своєї самиці. Незважаючи на мій юний вік, мені було цікаво, що ж то за чоловік з перев’язаною ногою, який міг присадити цілу компанію брутальних солдатів лише самим поглядом чи словом.

      – У хлопця немає імені, – Ясон першим порушив тишу. – Він просто відгукується на хлопця.

      Здається, це приголомшило всіх, навіть Барріча. Знову настала тиша. Я доїв хліб із сиром та м’ясом, запивши їх кількома ковтками з кухля Барріча. Всі поступово розходилися по двоє-троє. Барріч сидів на місці, пив і дивився на мене.

      – Ну, – промовив він, – знаючи твого батька, він вчинить чесно і так, як йому належить. Але лише Еді відомо, як він вирішить, що належить зробити. Напевне, те, від чого йому буде найбільше боляче.

      Він ще хвильку подивився на мене, нічого не кажучи.

      – Наївся? – врешті запитав він.

      Я кивнув. Він різко встав і відштовхнув мене від столу.

      – Тоді ходімо, Фітце, – сказав він, вийшов із кухні й пішов іншим коридором. Через свою ногу, яка не згиналася (та й пиво далося взнаки), він не міг швидко рухатися, тому я з легкістю встигав за ним. Нарешті ми прийшли до масивних дверей. Там стояв вартовий, який кивнув, пронизливо подивившись на мене.

      За вікном лютував холодний вітер. Весь лід та сніг, які вдень підтанули, знову замерзли з настанням ночі. Ожеледиця тріщала під моїми ногами, а вітер задував у всі шпарини мого вбрання. Мої ноги зігрілися на кухні, але панчохи не встигли підсохнути, тому мені було зимно. Пам’ятаю темряву і раптову втому. Почувався страшенно сонним і зневіреним, рухаючись холодним темним подвір’ям за тим чоловіком із перев’язаною ногою. Нас оточували високі стіни, нагорі яких час від часу ходили вартові. Але я бачив лише їхні чорні силуети, які іноді затуляли зірки. Я замерз, як собака, а мої ноги роз’їжджалися на зледенілій стежці. Але в Баррічі було щось таке, що не дозволяло мені рюмсати чи просити зглянутися наді мною. Я покірно плентався за ним. Ми дійшли до якоїсь будівлі, і він натужно відчинив важкі двері.

      Я відчув тепло і запахи тварин. Усередині розливалося жовте світло. Заспаний конюх піднявся зі свого солом’яного гнізда, кліпаючи, як скуйовджене пташеня. Барріч щось йому сказав, і той знову ліг, згорнувшись клубком і заплющивши очі. Ми пройшли повз нього, і Барріч зачинив двері. Він узяв тьмяний ліхтар і повів мене далі.

      Я потрапив в інший світ, нічний світ, де тварини ворушились і дихали у стійлах, собаки піднімали голови зі своїх схрещених передніх лап, дивлячись на мене яскраво-зеленими чи