Учень убивці. Робин Хобб

говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на підлозі. Ми з Нюхачем не могли відірвати погляду від «виховного засобу», а коли Барріч зненацька замахнувся ним у бік пса, той перелякано дзявкнув, відскочив від нього й заховався за мене.

      Барріч повільно присів на ослін біля каміна, закривши очі рукою.

      – Едо, – видихнув він, чи то лаючись, чи то молячись. – Я здогадувався, чому ви втікали, але, хай будуть прокляті очі Еля, я хотів помилитися! Я в житті не вдарю цуценя тою клятою штукенцією! Тому в Нюхача немає причин боятися її, хіба що він прочитав твої думки.

      Усвідомивши, що небезпека минула, я опустився на підлогу й сів біля Нюхача, який виліз мені на руки й нетерпляче обнюхував моє обличчя. Я заспокоював його, вирішивши, що варто почекати, що буде далі. Ми з цуценям сиділи і спостерігали за нерухомим Баррічем. Коли він нарешті підняв голову, я був ошелешений: Барріч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», – подумав я, хоча дивно: я не пригадую її заплаканого образу.

      – Фітце, хлопче, підійди, – м’яко сказав він таким голосом, що я не міг не послухати. Нюхач поповз за мною.

      – Ні, – сказав він щенюкові й носаком чобота вказав йому на його місце, а мене посадив біля себе.

      – Фітце, – почав Барріч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: – Фітце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано – займатися тим, що ви робили зі щенюком. Це неприродно і гірше за крадіжки чи брехню. Це забирає в людини її єство. Розумієш?

      Я тупо подивився на Барріча. Він зітхнув:

      – Хлопче, в тобі тече королівська кров. Бастард чи ні, але ти рідний син Чівелрі, нащадок його давньої династії. А те, що ти робиш, – неправильно. Це не є гідним, розумієш?

      Я мовчки похитав головою.

      – Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи мені, хто тебе навчив цьому?

      – Чому саме?

      Мій голос був хрипким і грубим.

      Барріч широко розплющив очі. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.

      – Ти знаєш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?

      На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.

      – Ніхто, – нарешті відповів я. – Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, – додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.

      – Ти говориш не як дитина, – раптом зауважив він. – Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?

      Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:

      – Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?

      Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.

      – Хлопче! – погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. – Віт… – повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився