Украдене щастя (збірник). Іван Франко

стали.

      Один під деревом знання засів,

      Величний, нерухомий і суворий,

      З лицем жіночим дивної краси

      І з тілом льва. Мов нетлі до огню,

      Так люди-привиди роєм безмірним

      Його обсіли, мов про щось питають.

      Глибоку тугу і пекельну муку

      В їх лицях видно, тіні їх тремтять,

      І очі й душі висять на устах Почвари.

      Ся ж мовчить і не змигне

      Очима. Знов рої людей товпляться

      До дерева знання, і б’ються, рвуться

      За плід його, їдять – і знов вертають

      До звіра, та спокою не знаходять,

      Мов листя те осіннє, гнане й бите

      Грізними, супротивними вітрами.

      А другий звір під деревом життя

      Засів: з крилами лилика, з хвостом,

      Як пава, з кігтями орла, із тілом

      Хамелеона і з жалом змії.

      Що хвиля він мінився і метався,

      Манив до себе всіх і всіх відводив

      Від дерева життя. А хто в ньому

      Поклав усю надію і за ним

      Насліпо біг, той розбивавсь о камінь,

      В тернах, ярах глибоких опинявся.

      І піднімались руки, кидались

      Прокляття – не на звіра-ошуканця,

      А все на дерево життя. «Воно

      Химера, ошуканство і брехня!» —

      Такий лунав важкий в повітрі гомін.

      Глядів на вид сей Каїн, і немов

      Ножем по серцю різало його.

      Йому здавалось, що весь біль, всі муки,

      Всі розчаровання тих міліонів

      В його душі бушують, серце в нім

      Кліщами тиснуть, торгають нутро.

      І він закрив лице своє руками

      І скрикнув: «Ох, досить, досить, о Боже!

      Не хочу більш глядіти на сей вид!»

      В тій хвилі сонце потонуло, пітьма

      Лягла на землю і закрила рай.

      Та біль в душі у Каїна остався,

      Несвітський, гострий біль. Він застогнав

      І на стулену площу ледовую,

      Мов труп, звалився.

      Холод ледовий

      Збудив його. Вже серед неба сонце

      Ясніло мляво, холодно всміхалось,

      Мов зраджена, ошукана надія.

      Де вчора рай виднівсь, стояла нині

      Піднебною стіною мряка біла,

      Немов заслона. Каїн не жалів

      За райським видом; він один лиш чув

      У серці голос: «Геть відсіля! Геть!»

      І наче злодій, що, в чужу комору

      Закравшись, замість скарбу дорогого

      Розпечене залізо в руку вхопив, —

      Так Каїн вниз спішив з верха сніжного.

      Важкії думи, мов над стервом круки,

      Носилися і крякали над ним.

      І думав він: «Так от чим Бог дурив

      Вітця, мене і всіх людей! Бо ж певно,

      Що без його знання і волі се

      Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвоє

      Життя й знання і ворогів заклятих

      Із них зробив? Чи ж не його се діло?

      Тоді, коли осібно в раї він

      Оті два дерева садив, заким ще

      Создав Адама – вже прокляв його,

      Вже назначив весь рід його на муку,

      На вічне горе! Бо коли знання

      Є враг життя, то пощо ж нам бажання

      Знання?