Украдене щастя (збірник). Іван Франко

а на нім не пчоли

      Роєм гуляють, не чмелі гудуть —

      То молодіж сільська гуляє. В сонці

      Вилискується голе, смагле тіло,

      Лунають срібні голоси, легенький

      Вітрець волосся чорне розвіває.

      Одні навзаводи біжать, а другі

      Крутії танці водять, ті збирають

      Блискучі раковини над водою,

      Тамті великий натягають лук

      І до мети стріляють, деякі ж

      Старого діда обступили, що

      Сидить на камені, бряжчить на струнах

      І щось співає.

      Все те Каїн бачив,

      Мов на долоні, плакав і сміявся

      Із радости. Він так давно не бачив

      Людей! І вид їх мирного життя,

      Їх праць, забав і розривок щоденних

      Таким йому чудово гарним видавсь,

      Що, причарований, він став на місці,

      Глядів і оком не змигнув, впивався

      Тим видом, мов найбільшим щастям земним.

      Втім крик зробився між дітьми: у лука

      Струна порвалась. «Діду, діду Лемех[115],

      Направте лук!» І дід покинув грати,

      І лук узяв, руками пильно щупав

      З усіх боків, махаючи при тім

      Похиленою головою. Каїн

      Відразу догадавсь, що він сліпий.

      Ось виняв він з-за пазухи струну

      І на роговий лук нап’яв і брязнув

      По ній. Мов ластівка, зацвіркотала

      Струна, і щось немов вступило в діда.

      «Ех, діти! – скрикнув він і з місця встав. —

      Старий я став, сліпий, а ще готов

      Помірятися з вами при стрільбі».

      «Го-го, дід Лемех до стріли бересь! —

      Загомоніли хлопці. – Браво, діду!

      Давайте з нами до мети стріляти!»

      «Де ж та мета? Ведіть мене туди,

      Де стаєте!»

      В тій хвилі ті, що бігли,

      Побачили, як Каїн наближався

      На край майдану.

      «Горе! Хтось чужий

      Іде! Розбійник! Лісовий дикун!

      Рятуйте, діду!»

      І, немов курчата

      Від яструба, вони до діда збіглись.

      Дрогнув дід Лемех.

      «Де є той дикун?» —

      Спитав суворо.

      «Із-за кедра вийшов!

      До нас іде!»

      І Лемех ані слова

      Не мовив більш, на лук нову стрілу

      Уклав і вистрілив.

      «Стій, Лемех, стій! —

      Роздався голос. – Я твій прадід Каїн!»

      Та в тій же хвилі острая стріла

      Йому попала прямо в серце. Скочив

      Угору Каїн і лицем на землю

      Упав, аж вістря вилізло плечима,

      А руки судорожно в землю врились

      І задубіли так.

      «Гура, дід Лемех!» —

      Хлоп’ята крикнули, та Лемех тільки

      Махнув рукою. Він, мов труп, стояв

      Блідий, недвижний, лук і стріли впали

      На землю.

      «Що вам, що вам, діду Лемех?»

      Защебетали діти, але дід

      Ледве промовив стиха: «Що сказав

      Отой дикун?»

      «Сказав, що він є Каїн,

      Ваш прадід».

      «Каїн? То не може бути!

      Мій прадід Каїн!

115

Лемех (Ламех) – старозаповітний персонаж, нащадок Каїна, син Мафусала, батько Іявала, Іювала, Тувалкаїна та Ноема. Мав двох дружин – Аду і Ціллю.