Матусин оберіг. Светлана Талан

Гору не менше, ніж вона, а з іншого боку, їй було так шкода батька! Дівчинка спостерігала, як часто після вечері чоловік іде в садок, сідає на лавку, де вони колись любили відпочивати разом із мамою, подовгу курить, не помічаючи нічого навколо себе, і стає сумним-сумним. Якось Олеся спробувала підійти до нього, коли він звично палив цигарку й подумки був не тут, а десь далеко, напевно, у тому минулому, коли поруч із ним була його Яна, яку він у прямому й переносному сенсі носив на руках, а вона дивилась на нього закоханими очима.

      – Тату, – Олеся підійшла й легенько торкнулася рукою його плеча.

      Чоловік здригнувся від несподіванки, немов прокинувшись від глибокого і щасливого сну, розгублено глипнув на доньку, кинув під ноги недопалок, розчавив його, як ненависну гадину.

      – Чого тобі? – спитав він.

      – Нічого. Просто хотіла побути з тобою поруч, поговорити, – відповіла Олеся, примостившись на краєчок лавки.

      – Говори, – якось байдуже промовив батько.

      – Навіть не знаю, з чого почати.

      – Будеш знову жалітися? Костик ображав? Він – хлопчик, трохи старший за тебе, можливо, грубіший, – сказав чоловік. – А ти – ніженка, тому тобі здається, що Костик тебе ображає.

      – Здається? – Олеся іронічно посміхнулася. – То ти також вважаєш, що я все вигадую й обмовляю його?

      – Не так тих штурханців, як твоїх сліз і шмарклів!

      У доньки тьохнуло серце, і від таких слів щось ніби застрягло в горлі. Батько їй не вірить! Він ніколи з нею раніше так не розмовляв! Що з ним сталося? Чому він так змінився, коли в їхньому житті з’явилася Вусата Гора? Куди подівся її чуйний, уважний і люблячий тато? І в кого тепер шукати захисту?

      – То що мені робити, тату? – стиха промовила дівчинка.

      – Іди спати, Олесю! Бо побачить тітка Раїса тебе тут зі мною – отримаєш знову на горіхи!

      – Мені чи обом дістанеться? – спитала Олеся, пильно глянувши батькові в очі.

      Чоловік підвів із землі важкий, сумний до болю погляд, подивився на доньку.

      – Як ти схожа на свою матір! – зітхнув він.

      – І на твою дружину, – сказала Олеся й пішла до хати.

      – Покійну, – видихнув батько їй услід.

      …До нового навчального року залишалися лічені тижні. Серпень розкидав по садках запашні яблука та груші з ароматами літа, квітів та меду, порозкладав по городах пузаті кавуни та гарбузи, позолотив, налив солодощами соковиті дині. І всі запахи літа: квітів, динь, яблук та грушок – змішав із терпкістю часникових стрілок, зеленню кропу, петрушки та всього того, що виростили дбайливі руки людей.

      Олеся вже раділа, що незабаром розпочнуться заняття, вона піде до школи й принаймні півдня не бачитиме Костика, який стиха постійно намагався їй накапостити.

      Зрідка Костя й Олеся лишалися самі вдома, і тоді дівчинка намагалася кудись піти з хати. Коли її батько був на роботі, а Вусата Гора пішла в магазин купити хліба, Олеся швидко зібралася, щоб не залишатися наодинці зі зведеним братом, але Костя вже чекав на неї. Він став на шляху дівчинки у вузькому коридорі,