Карпатське танго. Тетяна Пахомова

і в нас пробуджуються прадавні інстинкти. В один із таких днів, спостерігаючи нашу ранкову зарядку, Віктор замислено видав:

      – Гарні ми чоловіки, хлопці… Кожен як Аполлон, бог краси й кохання. Поки не одягнемося. Бо одяг в нас такий, що вся та краса до лампочки… Треба до весни змінити вигляд, – закінчив несподівано й ефектно клацнув пальцями…

      Ми з Валерієм переглянулися.

      – Мій мене влаштовує, – буркнув старший товариш, натягуючи светр, який зв’язала йому мама. – Те, що ми носимо на обличчі, говорить набагато більше, ніж наш одяг.

      – Нецікавий ти, хоч ніби й людина мистецтва, куртка на ваті. Так ти підсилюй ефект: промовляй і обличчям, і одягом, – обурився Віктор. – А ні, то ще б кожуха зі своїх домашніх кріликів надів і так виліз на сцену до Восьмого березня. Ти ж не забув, що ми тоді виступаємо? І всі дівчата мають бути наші?..

      – Я з тобою, Вікторе, – підтримую нове починання друга.

      – О, малий, ти нарешті ожив! Індіанець Красивий Чорний Заєць виходить на стежку кохання! – пафосно проголошує Віктор.

      Сергій прокашлюється й несміливо подає голос:

      – І про мене не забудьте…

      – О-о-о, «в сім’ї новій, вольній» більшає членів, – знову дивується Вітя. – Наша кімната явно буде чемпіоном із розбитих дівочих сердець! То що, Валерію, ти з нами?

      – З вами, з вами… – сміється зовсім неконфліктний профорг.

      У мене ніколи не було багато одягу. І в батьків моїх теж. Кожна обнова, придбана для кого-небудь із членів сім’ї, діставала поважний статус «Буде на вихід». Сукня, костюм, штани з цієї категорії одягали на 1 травня, 7 листопада й Новий рік. Вони пахли нафталіном і швидко втрачали зв’язок із параметрами фігури. Дві красиві квітчасті хустини мама завжди прасувала зі словами: «Колись вдягну. Буде на потім…» – і ховала в найглибший куток шафи. Усе життя нагадувало якийсь відкладений на потім сир. Мені й на думку не спадало просити в батьків якийсь новий одяг. Та й не зрозуміли б мене: є штани, є сорочка. Усе в них на місці: рукави, ґудзики – чого хотіти? Аби лишень чисте було…

      Не рахував, скільки ми розвантажили вагонів. Найбільше було шкода Сергія. Та його героїчні потуги були гідні поваги. Віктор сказав, що маємо піти на зустріч з однією блатною дівчиною, яка обміняє наші карбованці на чеки. А опісля омріяна «Берізка» зробить із нас красенів Голлівуду. Дорогою заходимо до велетенського універмагу. Довжелезні ряди з костюмами, сорочками. Усі однакового кольору, крою, з тієї ж тканини, відрізняються тільки розмірами. Тисячі мовчазних і зосереджених жінок із року в рік байдуже, наче роботи, шиють їх на однакових машинках, а ввечері поспішають до своїх однаково одягнених дітей і чоловіків, що на однакових диванах шукають правду свого сумного життя в газеті «Правда» і чорно-білому телевізорі. Телевізор далекий від кольорів життя. Там усе просте й зрозуміле, адже у світі є лише чорне й біле: правда і неправда, друзі і вороги, правильне і неправильне. Магазин відлунює думки телевізора. Основне в одязі – функція, і це правильно.