Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі. Ерік Берн

і до яких не могли звертатися. Це все обмежувало будь-які «сценарії» або «плани», що їх вони прагнули здійснити як індивідууми. Отож Віктор, якому подобалося жити рослинним життям, міг і далі потурати собі, тимчасом як допитливий Артур відчував розчарування, перебуваючи у своїй клітці; і жоден з них, хоч би який сильний мав потяг, не міг прагнути безсмертя через розмноження.

      Том, Дік і Гаррі, далекі родичі Віктора й Артура, мали інший досвід. Том був запрограмований натискати на важіль, щоб уникнути удару струмом, і в нагороду за це отримував їстівну пігулку. Дік був запрограмований так само, тільки його винагородою був алкоголь. Гаррі також був запрограмований уникати неприємного удару струмом, але винагородою був приємний імпульс. Відтак їх переміщували – щоб у перспективі вони опанували всі три програми. Після цього їх помістили до клітки з трьома важелями: один для їжі, інший – для алкоголю і ще інший – для приємного електричного імпульсу. Потім кожен зі щурів мав ухвалити власне «рішення», як він хоче провести своє життя: обжираючись, лежачи в алкогольному заціпенінні, отримуючи електричні імпульси або комбінуючи чи чергуючи ці варіанти. Ба більше, в цій клітці була бігова доріжка, і кожен міг вирішити, чи хоче він взятися до фізичних вправ на додачу до інших винагород.

      Це було точнісінько як сценарне рішення, бо кожен щур міг вирішити, хоче він провести життя як ласун, алкоголік, любитель гострих відчуттів чи атлет, або віддати перевагу поміркованій комбінації. І хоча кожен з них міг дотримуватися свого «сценарного рішення» й відповідати за наслідки, залишаючись у клітці, справжні результати їхнього життя залежали від зовнішніх форс-мажорних обставин, оскільки дослідник міг перервати експеримент і зламати «сценарій», коли цього захоче. Таким чином, їхні життєві шляхи та життєві стилі багато в чому визначалися їхніми «життєвими планами» аж до остаточного результату, який залежав від когось іншого. Одначе ці «життєві плани» могли обиратися лише з-поміж альтернатив, запропонованих їхніми «батьками» – експериментаторами, які їх програмували. І навіть на цей вибір вплинули події, що сталися з ними раніше.

      Хоча люди не є лабораторними тваринами, вони часто поводяться схожим чином. Іноді вони потрапляють до кліток і до них ставляться як до щурів, маніпулюють ними або приносять у жертву за бажанням господарів. Але часто дверцята клітки відчинені – і людині треба лише вийти звідти, якщо вона цього прагне. Якщо ж вона не хоче цього робити, то зазвичай всередині її утримує сценарій. Тут усе знайоме і заспокійливе, тож визирнувши у великий світ свободи з усіма його радощами й небезпеками, людина повертається назад до клітки з її кнопками та важелями, знаючи, що якщо й далі натискатиме на них, і натискатиме правильний важіль у слушний час, то матиме їжу, алкоголь або якісь приємні емоції. Проте така ув’язнена людина завжди сподівається чи боїться, що якась більша за неї сила, на кшталт Великого Експериментатора чи Великого Комп’ютера, змінить або