18+: Парафрази й переклади. Книга 1. Олексій Кононенко

правий, нам жити разом

      Неможливо, безнадійно…

      Він від голосу здригнувся…

      – Якщо ти мене не терпиш!

      – Хіба я казав подібне?

      – З пам’яті цього не стерти!

      – Ти слова мої правдиві

      Повсякчас перевертаєш!

      – Але не у словах вся справа,

      Ти це сам прекрасно знаєш!

      – Ні, це ти мене не терпиш!

      Знов неправда! Знов ти крутиш!

      Це тобі я нетерпимий!

      В мене свідки! В мене люди!

      Ти завжди мене терзала,

      Ти в стосунках наших зрада!.. —

      Він злостився і лютився,

      І доводив свою правду.

      Здувся. Змовк. Вона зітхнула:

      – Суть не в тому… Безвідносно,

      Хто з нас більше винуватий, —

      Жити далі так незносно!

      Точимо, немов гадюки,

      Одне одному отруту.

      Цю комедію, це глупство

      Слід скінчити і забути.

      – Шлюб – комедія?! Дивуюсь! —

      Він у відповідь завівся: —

      Де твоя порядність, жінко?! —

      Захлинувся, розізлився.

      Розсварилися до краю,

      Звинувачення – жорстокі.

      В сварці слів не добирали

      Й розійшлися в різні боки.

      Наче зовсім божевільні,

      В лайці мірялись, змагались.

      Все частіше і частіше

      Такі сцени повторялись.

      Якось втомлені, безсилі

      Від лайливих слів і рухів,

      Він очима вп’явся в книгу,

      Вона голку взяла в руки.

      Боячись нової бурі,

      Від яких вкінець втомились,

      Кожен, ніби в шкаралупі,

      Причаїлись, розчинились.

      Раптом в тиші ненароком

      Він поглянув на дружину.

      Їхні погляди зустрілись —

      Очі в очі – в ту хвилину.

      Окрім сліз в її очицях, —

      Де та ненависть поділась, —

      Лиш печаль і навіть ніжність

      Несподівана світилась.

      – Де твої думки літають?

      Про що думаєш? – спитався.

      Так це ніжно прозвучало,

      Що він сам не сподівався.

      – Ми повинні розійтися,

      Так, мій милий, розлучитись… —

      Знітилась, почервоніла,

      Він підвівся, заточився.

      Підійшов, руки торкнувся,

      Душу злість не переїла.

      Ніжно, ледве чутно мовив:

      – Так… Розлучимося… Мила…

Багрин – Київ, березень 2017

      Юрій Винничук

      Житіє гаремноє

      І знову тиша.

      Ховрашок перебіг стернею.

      Та на далеких хмарах

      безстидна райдуга розкрилась.

      Упершись ніжками у поршні світу,

      назад вона на руки перекинулась

      і, так легко дугою вигнувшись,

      як міст, вигнувшись передом до блакиті,

      гола тремтіла.

      Немовби й дивиться,

      а хитрий сміх кирпатий

      на самих кінчиках здивованих грудей опуклих

      танцює,