Володимир Сосюра. Отсутствует

кілька фактів з моєї біографії.

      Я це робив з моральних міркувань, але я вже більше не можу і прошу Вас покарати мене за мій злочин. Я вважаю, що я не достоїн бути в святих комуністичних лавах.

      Я приховав:

      1. Що одного мого вірша «Пісня ця родилась в темнім, темнім гаї…» – було надруковано в одній з Харківських газет в 1918 р. за німецької окупації.

      2. Деякі мої вірші друкувалися в військових газетах петлюрівської армії і одній з газет громадських (здається, в лівоесерівській) в Кам’янці на Поділлі.

      3. Що в 1918 р. <…> на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крови», де на обкладинці було моє справжнє прізвище – Сюсюра.

      Правда, прізвище моє Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід – навіть «Соссюр». Отже, теперішнє моє прізвище «Сосюра» не є маскування.

      Ще до війни в будинку творчості, в Одесі, один молодий болгарський поет спитав мене, чи то моя збірка «Пісні крови». Я спочатку сказав, що ні. А потім довго мучився, підійшов до нього і сказав: «Пісні крови» – моя збірка. Він мені нічого не сказав. <…>

3.1 – 49.

      Спинимося на третьому цитованому пункті заяви (два інші не беремо до уваги), де мовиться про збірку «Пісні крови», тривалі пошуки якої поки що не увінчалися успіхом. Цієї книжки досі не виявлено ні в бібліотеках України, ні в зарубіжних книгосховищах. Немає її і в Книжковій палаті України. Отже, що це – авторський міф, витворений у хвилини розпачу чи в стані депресії, що іноді бувало саме тоді, коли над головою поета згущувалися хмари? Вивченням історій хвороб В. Сосюри годилося б зайнятися медикам, але, як з’ясували філологи, у жодній із психіатричних лікарень, де перебував поет (здебільшого на примусових лікуваннях), не знайдено жодних записів про перебіг захворювань та лікування. У нашому розпорядженні лише історія хвороби і смерті В. Сосюри, що сталася 8 січня 1965 р. у санаторії в Кончі-Заспі під Києвом. Цю фатальну історію зберіг, а точніше – приховав від «архіву» відомий терапевт і літератор М. Д. Фененко, про що мовитиметься нижче.

      Чи ж існувала збірка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезії» і «Червона зима»)? Чи могла вона зникнути безслідно, не потрапивши навіть до бібліографічного покажчика Яшека і Лейтеса «Десять років української літератури» (X., 1928) та інших бібліографічних видань?

      У «Ваплітянському збірнику», виданому Канадським інститутом українських студій (Торонто: Мозаїка, 1977), було надруковано два вірші В. Сосюри («Там чорний лотос…» і «Ми любим на словах буть сильними душею…») із архіву українського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публікуючи ці два вірші у збірнику, професор Ю. Луцький подав таку примітку:

      «Рукопис збірки віршів В. Сосюри переховується в архіві Любченка. На титульній сторінці зошиту є напис: «Хай жеве (!) вильна Україна», а дальше:

      Вірші

      В. Сосюри

На добрий вспомин борцю за волю залитої сльозами і кров’ю Неньки О. Шаркому від В. Сосюри».

      У блокноті є 15 коротких поезій, написаних Сосюрою в період від