Володимир Сосюра. Отсутствует

полонені мовчать…

      – Всі ж ви такі, як і я, чорнобриві!..

      Жалко розстрілювать всіх!..

      Гляньте навколо… і сонце, і ниви… —

      Відповідь – сміх…

      —

      Ну, так пощади не буде нікому!

      Вас не згадає замучений край!.. —

      Вийшов один… і сказав комісару:

      Я – гайдамака… Стріляй!..

1927

      Інші оповідачі стверджували, що в первісному варіанті балади не могло бути слова комсомолець, а було українець.

      У В. Сосюри, як, очевидно, ні в кого з українських письменників, було чимало неопублікованих творів, які не творилися лише для шухляди, оскільки автор не утримувався від їхнього оприлюднення – читав друзям і навіть випадковим знайомим, дарував декому свої рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкціоновані до друку Головлітом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кількість сосюринських творів поширювалася серед читачів у рукописних копіях, починаючи від поем «Махно» і «Мазепа» і кінчаючи гострими епіграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та інших. Саме твори В. Сосюри були в ті роки чи не найпопулярнішою самвидавівською літературою.

      У романі «Третя Рота» В. Сосюра згадує, як він у вірші «Любіть Україну!» (1944) у третій строфі перші два рядки

      Без неї – ніщо ми, як порох і дим,

      Розвіяний в полі вітрами…

      змінив на

      Між братніх народів, мов садом рясним,

      Сіяє вона над віками…

      У такому переробленому вигляді вірш було включено до збірки «Щоб сади шуміли» (1947), за яку автора удостоїли Сталінської премії 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартійна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по суті, ідеологічним ордером на арешт поета: «Що ж до вірша «Любіть Україну!», то під ним підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера і т. ін.». Через вісім днів та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраїнському масштабі, а в кожній республіці шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любові (!) до своєї країни. Олександр Ковінька розповідав, що навіть у концтаборі, де він тоді перебував, начальство, яке ніколи не читало цього вірша, змушувало таврувати його автора. Стався навіть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись із письменником Ковінькою, замість осуду закликав зеків любити Україну.

      Але найдошкульніше били в Україні, згадуючи поетові і його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому у спогадах «З минулого», опублікованих в журналі «Червоний шлях» ще в 1926 році.

      О. Корнійчук на письменницькому пленумі «кричав», що В. Сосюра продався за націоналістичний гріш», А. Малишко вмістив у газеті «Радянська Україна» статтю («цілий підвал»), в якій «доводив», що такому поетові, який «був у петлюрівських бандах», «не можна вірити», бо він «на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами» (стаття, як тоді практикувалося,