Іван Мазепа. Тетяна Таїрова-Яковлєва

на той час свідчив уже в Москві. Повторивши вже сказане в Черкасах, він не забув насолити запорожцям і їх отаманові. Він пояснював рішення Дорошенка не визнавати Переяславську угоду тим, що посланці Сірка відрадили гетьмана посилати булаву – «и чтоб им Запорожцам соединиться с ним Дорошенком заодно так, как было при бывшем гетмане Хмельницком, также и с ханом Крымским»74. Це було правдою, але таким чином Мазепа в Москві не лише захищав свого гетьмана, але й сіяв недовіру до Сірка. З не меншим задоволенням розкривав він і плани поляків. «Понад словесний наказ, служачи великому государеві», він повідав про прагнення Собеського, домовившись із Туреччиною, вдарити по Московській державі.

      У підсумку Мазепа справив на дяків посольського приказу добре враження. Йому дозволили бачити «царского величества пресветлые очи», цар нагородив козаків, що супроводжували його, і йому самому велів дати пару соболів «три рубля»75,тобто досить дешевих. Мине всього декілька років, і Мазепа отримуватиме в Москві нагороди, рівні цілому статку. Але тоді, для напівполоненого з непевним положенням, це було вже блискучим початком кар’єри.

      15 серпня в столицю прискакав черговий гонець Самойловича з проханням гетьмана відпустити Мазепу. 22 серпня цар написав Сірку, що вказав їхати Мазепі в Україну і «жить ему велели с женою и с детьми при своих добрах на сей стороне Днепра»76.

      Так, усупереч своїй волі і переконанням, Мазепа потрапив на Лівобережжя до Івана Самойловича. Життя знову належало починати наново.

      Розділ 3

      Шлях до гетьманської булави

      У тридцять п’ять років Мазепа утретє починав своє життя наново. Усі колишні успіхи й заслуги залишилися на Правобережній Україні, і тепер треба було затвердитися у ворожому йому стані старшини, де всі дивилися на нього як на дорошенківского наближеного, такого, що дивом уникнув Сибіру і плахи. Для того, щоб краще зрозуміти усю складність положення, в якому виявився Мазепа, потрібно познайомити читача з тими людьми, хто складав еліту Лівобережної України і зосереджував у своїх руках місцеву владу.

      Іван Самойлович, гетьман «обох берегів», був сином священика, що отримав початкову освіту в Києво-Могилянській академії. Уся його «козацька» кар’єра, починаючи з писаря в Прилуцькому полку (в середині 50-х років, у період повстання Хмельницького), була пов’язана з Лівобережжям. При гетьманові Івані Брюховецькому він був чернігівським полковим осавулом, при Дем’яні Многогрішному – генеральним (військовим) суддею. Йому належали великі маєтності на Лівобережжі. Його обрання гетьманом було вигідне старшині, яка прагнула припинити сваволю «черні», покінчити з політичною Руїною й економічною розрухою. У нього були честолюбні плани відтворення єдиної Гетьманщини, поширення своєї влади на Слобідську Україну. Для усього цього був потрібний тямущий і обізнаний помічник. До того ж, що було особливо важливо в страшні роки поголовної зради, – вірний помічник.

      Мазепа,

74

«Расспрос Мазепи в Москві». – Там же. № 170. С. 557—558.

75

Акты ЮЗР. Т. XI. № 178. С. 597.

76

Там же. № 184. С. 610—611.