Іван Мазепа. Тетяна Таїрова-Яковлєва

зазнав поразки, і Москва була як ніколи сильна. Дорошенко в листі до візиря писав про Мазепу як про «свого вірного»58. Мазепа віз листи гетьмана до хана і візиря, п’ятнадцять полонених козаків – мабуть, для підтвердження лояльності Дорошенка турецькому двору. З ним також було дев’ять татар, що служили провідниками й охороною. Мазепа їхав добре відомим йому маршрутом, через Дике поле59, що приховало стільки небезпек.

      При переправі через річку Інгул на них напали запорожці. Збереглося багато, правда, досить сухих описів цієї події. В результаті короткої кривавої сутички частина татар була убита, інші потонули в річці, козаки звільнені. А Мазепа? Мазепа потрапив у полон до запорожців.

      За цією логікою події він не міг залишитися живим. У кривавій і жорстокій бійні, коли всі ті, що супроводжували його загинули. Проте ми ще не раз зможемо переконатися, що сам Бог беріг Мазепу.

      Запорожці – вільні, хвацькі лицарі, що не визнавали угод, присяг і договорів, служили то королеві, то цареві, то самому бісові, вважали себе «захисниками християн», але наспрвді стали одними з головних винуватців Руїни. Вони ненавиділи «реєстрових» козаків, тим більше – шляхетну старшину, не визнавали недоторканості чужих послів – тим більше до «невірних». Ненавиділи вони і Дорошенка, як підданого султана. Потрапити в їх руки, щойно омиті кров’ю, коли в повітрі панувала смерть, а звільнені полонені волали до помсти!

      Мазепа пізніше сухо заявляв: він від них не тікав, бою з ними не чинив, і листи, що були при нім, віддав Сірку60. Чинити опір великому загону запорожців, так само як і намагатися втікати від них – означало вірну смерть. Але і залишитися, і добровільно віддати себе їм у руки – можна було тільки, не втративши цілковите самовладання. Утім, потрібно визнати – Мазепа міг бути хоробрим, зустрічати небезпеку з холодною головою і з гідністю дивитися в обличчя смерті. Він чинив так завжди, в найтяжчі хвилини свого життя. Так само він триматиметься і на смертному одрі. У нас немає ніяких підстав вважати, що при фатальній зустрічі з запорожцями він поводився інакше.

      Першим про взяття в полон Мазепи написав польському магнатові, підчашому серадзькому, переяславський полковник Дмитро Райча. У його словах, що «Іван Мазепа, який вашій милості… як розумію, відомий», потрапив «у руки Івана Сірка» – проглядала іронія61. Райча не міг припустити, що його власне життя за декілька років знаходитиметься в руках цього самого Мазепи, вже – гетьмана. Але тоді він був правий – поляки могли тріумфувати – колишній «покоєвий» мав безславно померти від тортур запорожців.

      Джерела різняться в подробицях, що відбувалося далі. Сам Мазепа говорив, що залишався з Сірком у степу майже п’ять тижнів62. Сірко пізніше згадував, що запорозьке військо «дарувало Мазепу душею і здоров’ям» – тобто дарувало йому життя (але не свободу). Значить, як мінімум, таке питання, чи варто йому жити, піднімалося. Самійло Величко, що мав тісні зв’язки із Запорожжям

58

Акты ЮЗР. Т. XI. № 151. С. 508.

59

Диким полем називали величезні незаселені простори, що лежали на південь від кордону Кам’янець—Винниця—Умань аж до Криму. Ці поля зазвичай були місцем здобичі вільних козаків і татарських чамбулів.

60

«Расспрос» Мазепи в Москві. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 561—562.

61

Синбирский сборник. Т. 1. М., 1844. С. 212.

62

«Расспрос» Мазепи в Москві. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 558—559.