Оденься для успеха. Искусство выглядеть стильно. Рейчел Рой

лютого 1916 року

      Тант Валлі така несамовито мила! Учора вона була вдягнена в чорну сукню із білим коміром та білими манжетами. Вона мала цілком божественний вигляд. Така ціпочка… Ще на ній були чорні лаковані туфлі. Минулого вечора я безліч разів її цілувала, але все одно у мене було відчуття, що чогось не вистачає: вона поцілувала мене лише один раз, і цього було замало. Я почуваюся такою щасливою, коли вона цілує мене — немов Грета у Дессау, але ж вона моя тітка. Лізель теж її цілує. Учора, коли я грала для неї вальс «Ностальгія» Бетховена, вона заплакала. Мені захотілося викинути скрипку, підбігти до неї та поцілунками висушити її сльози.

      10 лютого 1916 року

      Тант Валлі поїхала. Це жахливо. Вона подарувала мені срібний браслет, але мені не дозволяють носити його в школі. На щастя, я зберегла кілька залишків від цигарок, які вона палила, вони мають шовкові кінчики. Коли вона поїхала, я сіла біля її ліжка та плакала, поки не скінчилися сльози. Наразі я роблю завдання з математики, і хвилину тому знову заплакала, бо ще раз відчула, яким тихим знову стало усе навкруги.

      15 червня 1916 року

      Фаті відправили на Східний фронт. Мутті поїхала до Вестфалії, бо хотіла з ним побачитися. Але його потяг вже відбув, і Мутті не змогла його наздогнати, хоча й намагалася. Вона запізнилася лише на п’ять хвилин. Тепер вона дуже засмучена. Учора, коли Мутті не було вдома, ми дивилися ревю в театрі «Вар’єте». Ми майже падали від сміху. Фаті надіслав нам кілька фотографій. На одній з них він зображений поруч із вправним офіцером на ім’я Лекнер. Нагорі ми знову граємо у «медсестру». Звісно ж, я граю ту медсестру, що доглядає за Лекнером, точніше — за Гансом-Хайнцом фон Лекнером, лейтенантом 92-го піхотного полку, 23 років, що народився у Брауншвейзі. Мій чорний шарф надає мені вигляду справжньої медсестри, і мені це пасує. Між іншим, я вже не так упадаю за тант Валлі. Наразі я взагалі ні за ким не упадаю! За кілька тижнів ми будемо в Гарцбурзі — от тоді, можливо, мені знов хтось сподобається.

      З усіх завзятих молодих людей, які в 1914 році вперше відчули, що таке війна у небі, німецький ас барон Манфред фон Ріхтгофен[10], вірогідно, був найефектнішим. Його ідеалізували співвітчизники, поважали вороги, він був довершеним втіленням романтичної картини – «білий шарф, що тріпотить на вітрі». Саме так уявляли собі тодішніх пілотів молоді особи. Він першим пофарбував свій триплан «Фоккер» у яскраво-червоний колір, щоб англійці могли негайно його помітити, тільки-но літак з’явиться в небі. Вороги відплатили йому за цей гонор прізвиськом «Червоний Барон».

      Ці дуже юні хлопці, чиї крихкі літачки здавалися повітряними зміями, що ширяють над землею та намагаються вцілити когось, поки їх не збили, у звичайному житті були найгламурнішими хлопчиськами, шибайголовами цієї першої сучасної війни – саме такими, які братимуть участь у наступній, і в наступній, і в наступній… І лише через те, що юні дівчата з гарних сімей не читали газет, а радіо і телебачення у той час ще не прийшли до кожної домівки, ця митка та дійсно героїчна фігура не потрапила до дівочих щоденників Лені.

      Якщо

10

Німецький льотчик-винищувач, найкращий ас Першої світової війни, на рахунку якого 80 збитих літаків противника. Широко відомий під прізвиськом «Червоний барон»..