Оденься для успеха. Искусство выглядеть стильно. Рейчел Рой

в ній за цей час. Вона мала чудовий вигляд у своїй новій легенькій сукні. Блідо-жовтий колір дуже їй пасував. Йому не хотілося згадувати її в чорному. Що ж, він зробив для неї все необхідне. Якщо його вб’ють, вона залишиться забезпеченою, їй не доведеться нічого ні в кого просити. Едуард поцілував жінку. Вона притиснулася до нього. «Не йди… Не залишай мене… Будь ласка…» – ридало її серце. Вона знала, що не повинна цього казати, не повинна обтяжувати його власними почуттями.

      – Я повернуся. Обов’язково! Ще до Різдва. Війна тоді вже скінчиться. А зараз мені треба йти… Пиши мені щодня! Я кохаю тебе!

      Вона ще довго стояла на пероні після того, як його потяг зник удалині. Потім повернулася та пішла додому.

      Бад Лібенштайн, 7 липня 1917 року

      Ми у Лібенштайні. Я так чекала, коли ми сюди приїдемо, але це місто — просто порожнеча! Вранці ми йдемо на води, а решту часу всі просто вештаються навкруги, не знаючи, куди себе подіти від нудьги. У цьому гарному місці живуть дуже нещасні люди, кожне по-своєму. Люди приїздять сюди не задля того, щоб розважитися. Куди не поглянеш — всюди різноманітні діти: у когось геть набряклі очі, у іншого великі пухирі на повіках. Отакі веселощі на курорті!

      Учора ми бачили, як місяць заходив у тінь Землі. Дуже красиво.

      Повернулись мої листівки від Хенні Портен. Великі холодні літери — її підпис.

      Поруч із нашим готелем іде будівництво, будівельники — полонені французи.

      Того літа трупи гнили під променями золотавого сонця. Люди, які опинилися у траншеях, немов у пастці, через безперервний вогонь важкої артилерії не мали можливості забрати тіла своїх товаришів з поля бою. Пацюки бенкетували на полеглих конях та людях.

      17 липня 1917 року

      Графиня Герсдорф, ваші рожеві ніжки розпалили вогонь до вас у моєму серці!

      Я вмираю від кохання до неї, вона прекрасна, немов янгол, вона — мій справжній янгол. Я б хотіла узяти її ручку та цілувати її до нестями, поки не помру. Вона навіть не здогадується, яке величезне моє кохання до неї. Вона лише вважає, що подобається мені, як і Лізель. Але цього разу це справжня пристрасть — глибоке, глибоке кохання. Моя солодка графине. Вона така вродлива!

      Учора ми з нею були у парку. Іноді я відчуваю, як вона легенько стискає мою руку. Сьогодні я навіть не могла їсти за сніданком — так хвилювалася, але Ліз наполягала, що мені треба щось з’їсти. Моя чудова кохана княгиня промовила: «Піди з нею та поснідай». Їй відомо, що Мутті змушує мене снідати, і я слухаюся її, немов вірний пес. Я поцілувала її руку, на ній були сірі м’які рукавички, і вона сказала мені: «Лені, дитинко, адже ж ти не хочеш цілувати оту брудну рукавичку, правда?» Вона каже мені «ти», немов ми із нею давні подруги, и ще зве мене «Марленхен», як я її попросила. Ще вона мені сказала: «Ти хочеш, щоб ми були подругами, так?» Ми разом були в Ейзенасі, це було божественно. На день народження чоловіка вона купила срібний медальйон на довгому ланцюжку та віддала майстру, щоб той вигравіював на ньому: «Лицар, граф Гарі фон Герсдорф».