Сірі бджоли. Андрій Курков

не відпускає.

      Тиша тут, звичайно, особлива. Звуки, до яких звикаєш і на які уваги не звертаєш, також є частиною тиші. Як, наприклад, відгомін далеких артобстрілів. Ось і зараз – Сергійович змусив себе прислухатися – десь праворуч, кілометрів за п’ятнадцять, б’ють, і десь ліворуч – теж наче, якщо тільки це не відлуння.

      – А може, людина якась? – знову запитав себе вголос Сергійович, вдивляючись.

      На мить здалося, що повітря прозорішим стало.

      «Ну а що ще там може бути? – подумав. – Був би бінокль, все б роздивився! Та грівся б уже вдома, в теплі… А може, Пашка бінокль має?»

      Повели тепер ноги його слідом за думками – до Пашки. Позаду лишилася обійдена скраю воронка він снаряду біля дому Митькових. Далі по Шевченко – слідами від машини, що недавно проїхала, про котру міг Пашка і правду, зрештою, сказати, а міг і збрехати – хіба важко це йому зробити!

      – Маєш бінокля? – не привітавшись, спитав у ворога дитинства, що відчинив двері.

      – Маю, а тобі навіщо? – Пашка, схоже, також вирішив не вітатися: до чого зайві слова вимовляти?

      – Там, з мого боку, на полі лежить щось. Може і труп!

      – Зараз! – Очі у Пашки загорілися питальним вогником. – Зачекай!

      Воронка біля дому Митькових лишилася позаду. Сергійович на ходу подивився в небо – здалося йому, що вже темніє, хоча навіть найкоротші зимові дні не закінчуються о пів на другу! Потому кинув оком на масивний старий бінокль, що теліпався на коричневій шкіряній попрузі на випнутих кожухом уперед грудях Пашки. Груди кожуха, звичайно, так би не випиналися, якби той не загорнув овчиною досередини відвороти коміра. Сам комір стояв парканом довкола тонкої шиї, відповідно захищаючи її від морозного вітру.

      – Ну, де? – Пашка притулив бінокль до очей, як тільки зупинилися вони на межі городу.

      – Туди он дивися, прямо і трохи направо, на підйомі! – Сергійович вказав рукою.

      – Так-так-так, – примовляв Пашка. – Ага! Бачу!

      – І що там?

      – Труп військовий. А от чий? І де ж його шеврончики? Ні, не видно. Невдало ліг!

      – Дай глянути! – попросив Сергійович.

      Пашка зняв бінокля з шиї, простягнув.

      – Тримай, пасічник! Може, в тебе око гостріше!

      Те, що темним віддалік здавалося, при наближенні виявилося зеленим. Мрець лежав на правому боці, потилицею до Малої Староградівки, а значить, обличчям до українських окопів.

      – Що бачиш? – спитав Пашка.

      – Що бачу? Лежить. Мертвий. Солдат. Хрін його зна, чий! Мо’ тих, мо’ цих!

      – Ясно, – Пашка кивнув, і голова його усередині високо піднятого овечого коміра своїм рухом викликала у Сергійовича, що вже відвів від очей окуляри бінокля, посмішку.

      – Ти чого? – підозріло спитав Пашка.

      – Та ти як той дзвін перевернутий у своєму комірі. Голова дуже маленька для таких розкошів!

      – Яка є, – огризнувся Пашка. – Зате у маленьку голову пулі влучити складніше, а у велику, як у тебе, і за кілометр поцілиш!

      Почимчикували вони разом