Сірі бджоли. Андрій Курков

брешу, – признався. – Пацани якісь. Сказали, що з Горлівки. Пропонували «ауді» за триста баксів без документів.

      – І що, купив? – усміхнувся Пашка.

      – Я що, дебіл? – Пашка заперечив, мотнувши головою. – Якщо б я пішов у дім за грошима, вони б за мною і ніж у спину! Що я не знаю, як це робиться?

      – А чого ж вони до мене не під’їхали?

      – А я їм сказав, що один у селі. Та і переїзду тепер з Шевченка на Леніна немає. Там же воронка від вибуху, біля Митькових. Тільки танк пройде!

      Сергійович мовчав. Лише продовжував дивитися на Пашку, на його шахрайську фізіономію, яка гарно би старому кишеньковому злодію пасувала, якого багато разів ловили, били і тому полохливий він. На Пашку, який у свої сорок дев’ять на десять років старішим самого Сергійовича видавався. Чи то через обличчя, чи то через щоки, обшарпані, ніби все життя тупою бритвою брився і шкіру свою псував.

      Дивився і думав, коли б не залишилися вони тут удвох на все село, ніколи б знову розмовляти з ним не став. Так і жили б паралельно кожний на своїй вулиці і своїм життям. Він, Сергійович, на Леніна, а Пашка б на Шевченка. І ніколи б до самої смерті не розмовляли. Якби не війна.

      – Давно у нас тут не стріляли, – зітхнув гість. – А он у Гатній раніше тільки вночі із гармат бахали, а тепер уже і вдень!.. А ти, – Пашка раптом голову ледь вперед нахилив, – якщо наші про що попросять, зробиш?

      – Які «наші»? – невдоволено перепитав Сергійович.

      – Ну, наші, донецькі! Що ти придурюєшся!

      – Мої «наші» у сараї, а більше ніяких «наших» не знаю. Ти мені також не дуже-то «наш»!

      – Та досить бичитися! Не виспався, чи що? – Пашка показово скривив губи, щоб своє невдоволення виказати. – Чи твої бджоли померзли, так ти на мені зло зганяєш?

      – Я тебе померзну! – у голосі хазяїна дому жартівлива погроза прозвучала. – Ти, якщо щось проти моїх бджіл скажеш…

      – Та я що, я твоїх бджіл поважаю! Навпаки, турбуюся! – поспішив перебити його Пашка, почав «вмикати задню». – Не второпаю я, як вони зимують? Їм хіба в сараї не холодно? Я б там від холоду здох!

      – Поки сарай цілий – не холодно! – Сергійович пом’якшав. – Я слідкую! Щодня перевіряю.

      – А як вони у вуликах сплять? – спитав Пашка. – Як люди?

      – Ага, як люди! Кожна у своєму ліжечку.

      – Так опалення ж там у тебе нема! Чи зробив?

      – А їм не треба! У них всередині плюс тридцять сім. Самі себе гріють.

      Розмова, яка перейшла на бджолину тему, зазвучала більш дружньо. Пашка зрозумів, що на такій спокійній ноті і йти можна. Навіть попрощатися вийде, а не так, як минулого разу, коли Сергійович його матом послав.

      – Ти, до речі, про пенсію не подумав? – спитав наостанок.

      – А що тут думати? – Сергійович плечима здвигнув. – Як війна скінчиться, мені поштарка одразу за три роки принесе! Ото тоді заживу!

      Усміхнувся Пашка, хотів хазяїна дому якось підколоти, але промовчав.

      Перед тим, як піти, ще раз поглядом із Сергійовичем зустрівся.

      – Слухай, а може, поки зарядка є, – знову простягнув йому мобільник, – Віталіні своїй подзвониш?

      – Яка ж вона моя? Уже шість років, як не моя.