Гніздо. Володимир Єшкілєв

розходяться, перетворюючись у велику печеру. На стінах печери висять ляльки. Вони виготовлені з блискучого матеріалу, подібного до того чорного пластику, яким у школі ізолюють панелі теплообмінників. У них однакові бридкі безносі обличчя з дірками замість очей. Деякі ляльки одягнуті у напівпрозору білизну, але на більшості з них – старовинні пишні плаття. Важкі оксамитові, розкішні шовкові, вельможні вісонові, з різноманітними жабо, мереживними вставками, оборками, пластронами, шнурівками, золотими і срібними фалерами, розшиті вздовж кантів перлинами, смарагдами, кістяними кульками і простим бісером.

      Оса йде вздовж стіни з ляльками і раптом бачить, що серед чорних є дві ляльки тілесного кольору. В одної із них обличчя Пели, й на ній немає жодного одягу. У другої обличчя флаг-марінера Ясмін Бехеште, вона одягнена у дуже декольтоване золотаве плаття без рукавів. Ліва рука ляльки-Пели брутально з’єднана з правою рукою ляльки-Ясмін. Руки ляльок прибиті до стіни печери одним великим цвяхом. З того місця, де цвях пробив пластик, тече білувата рідина, таке собі синтетичне молоко, яке дають вихованцям у шкільній їдальні.

      Оса відчуває, що її зараз знудить. Вона хоче втекти, але ноги її не слухаються. Шия також не повертається. Щось примушує Осу дивитись на ляльку-Пелу, на пластиковій «шкірі» якої вона знаходить такі знайомі родинки і смужки підстриженого волосся, та на чорноволосу ляльку-Ясмін в її нахабному платті, що масно відблискує у непевному печерному світлі. Дивитись на цвях та на повільні, огидно повільні краплі «молока», що зриваються з пластикової долоні ляльки-Пели і дзвінко падають на кристалічний виступ стіни, стікають склянистою поверхнею під ноги Осі.

      «Тебе зраджено», – шепоче голос нізвідки.

      «Знаю, – вона неймовірним зусиллям волі зупиняє нудоту. – Але цим тварюкам також обломиться».

      Пелі наснилась матір. Вона у дивному комбінезоні яскраво-трав’яного кольору зі сріблястими погончиками і застібками. Вона дивиться на Пелу і посміхається.

      «Тепер ти одна з нас», – каже матір.

      «Мамо, я погана дівчинка, – на очі Пелі раптом навертаються сльози. – Я грішниця».

      «Ти хороша дівчинка, – матір гладить Пелу по голові. – Ти отримала дар Спасителя Саошианта й невдовзі відчуєш Силу. Вона поведе тебе шляхом твоїх батьків, шляхом твого брата і шляхом Шерми. Можливо, Пеліко, тобі пощастить більше, аніж нам».

      «Ти знаєш Шерму!» – дивується Пела.

      «Вона одна з нас».

      «Хто ви?»

      «Колись ти дізнаєшся про все, Пеліка. А зараз я розкажу тобі одну історію. В давні часи вірили, що люди незламної волі можуть змінювати тканину реальності, немов художники, що вносять нові барви та лінії до своїх полотен. Що люди незламної волі вміють перетворювати ті силові лінії, котрі тримають цю реальність, на продовження своїх задумів. Що усі ми, насправді, мандруємо вздовж ліній. Тільки люди-воїни роблять це свідомо, а люди-вівці йдуть туди, куди спрямували їх призабуті пророки. Люди-вівці не знають, що світ знову змінився і що всі старі навігатори та дороговкази