Полліанна дорослішає. Елінор Портер

Керю, чому? – видихнула вона.

      – А що хорошого у мене є? – з викликом запитала жінка, геть забувши про своє рішення не дозволяти Полліанні «проповідувати».

      – Та ж… геть усе… – промимрила Полліанна, яка ще не отямилась від здивування. – Ось у вас такий гарний будинок.

      – Це тільки місце для прийому їжі та сну. А я не хочу ні їсти, ні спати.

      – Але у вас так багато прегарних чудових речей… – нерішуче зазначила Полліанна.

      – Вони втомлюють мене.

      – А ще автомобіль, на якому ви будь-куди можете поїхати.

      – Я нікуди не хочу їхати.

      Полліанна голосно охнула.

      – Місіс Керю, подумайте, скільки цікавих людей і речей можна побачити…

      – Полліанно, вони мені не цікаві.

      Полліанна замовкла ошелешено. На її обличчі відбилось глибоке занепокоєння.

      – Але ж, місіс Керю… – не вгавала вона, – мені траплялось так, що до гри приставали люди, яким випало чимало лиха. І що гірше їм було, то більше приводів для радощів вони мали знаходити у своєму становищі. Та коли немає жодного лиха, я й сама не знаю, як грати в цю гру.

      Якийсь час місіс Керю мовчала. Вона сиділа непорушно, дивлячись у вікно. Поступово вираз сердитого заперечення на її обличчі змінився на безнадійний сум. Вона дуже повільно обернулась до дівчинки і сказала:

      – Полліанно, я не думала, що розповідатиму тобі про це; але вирішила розповісти. Я поясню тобі, чому я не здатна радіти ні з чого, що маю…

      І вона стала розповідати історію Джеммі, чотирирічного хлопчика, який довгих вісім років тому неначе вийшов в інший світ, міцно зачинивши за собою двері.

      – І ви ніколи відтоді його не бачили? – несміливо перепитала Полліанна з вологими від сліз очима.

      – Ніколи.

      – Але ми його знайдемо, місіс Керю! Я впевнена, ми його знайдемо!

      Місіс Керю сумно похитала головою.

      – Я не зуміла. Я всюди шукала його, навіть за кордоном.

      – Але ж десь він має бути!

      – Полліанно, він міг померти.

      Полліанна розпачливо зойкнула:

      – Ох, ні, місіс Керю! Благаю, не кажіть так! Уявляймо його живим. Ми це можемо, і це допоможе. А коли ми уявлятимемо його живим, то ми так само зможемо уявляти, що знайдемо його. І це допоможе набагато більше!

      – Але боюсь, Полліанно, він мертвий… – схлипнула місіс Керю.

      – Ви ж не знаєте цього напевно? – занепокоєно спитала дівчинка.

      – Ні…

      – У такому разі, ви це тільки уявляєте! – переможно ствердила Полліанна. – А якщо ви можете уявити його мертвим, то можете так само уявити його живим! А це буде набагато приємніше. Хіба ж ні? А одного чудового дня ви його знайдете, я впевнена! Місіс Керю, ви ж тепер можете приєднатись до гри! Ви можете грати заради Джемі. Ви можете радіти кожному дню, бо кожен день наближає вас до миті, коли ви нарешті відшукаєте його. От бачите!

      Але місіс Керю не «бачила». Вона звелась на ноги і проказала пригнічено:

      – Ні-ні, дитино! Ти не розумієш, не розумієш… Біжи собі,