Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

заридала.

      Прибрав Підземок рученята від обличчя дівчинки і каже:

      – Плач нічого не поможе. Треба вертатися додому.

      – Ні-ні! – повторила Марися ще жалібніше. – Не можу, не хочу вертатись! Піду світ за очі… У ліс піду. Піду, куди очі дивляться.

      – А що ж ти думаєш робити в лісі? Світ – це ж не грядка, щоб обійти його довкола. Навіщо така покута?

      Тут він почав смикати свої сиві вуса, подивився в землю і згодом сказав:

      – Може б, я знайшов раду на це? Якби-то заплатити господині за гусей… Багато їх було?

      Але Марися зайшлася страшенним плачем, примовляючи:

      – Що мені з того, як уже вони неживі? Як подушені, побиті? Ой, лишенько моє!

      Бачачи такий великий і невтішний жаль, Підземок задумався і дивився в землю, знову посмикуючи сивого вуса. Нарешті сказав:

      – Ну то коли так – то нема ради, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може зарадити.

      Почувши це, Марися швидко підвела личко, засвітились оченята – дві блакитні зірки, в яких загорілась надія, і спитала:

      – А вона добра?

      – Бачу, що ти розсудлива не по роках, – відповів Підземок, – бо не питаєш, чи вона сильна, а тільки, чи добра. І справді, що варта сила без доброти? Нічого і ще менше. Отже, коли так підбадьорюєш мене своїм добрим розумом, то вирушаймо в далеку і трудну дорогу – я радий буду допровадити тебе до королеви Татри, бо сирітські сльози заслуговують на розраду і всіляку допомогу.

      Тоді Марися встала, витерла очі і сказала просто:

      – То ходімо!

      І вони пішли.

      Добрі часи

      I

      – Куди нас повезе цей чоловік? – питали один одного краснолюдки, сидячи на возі бідного Скробека і турбуючись про долю двох своїх товаришів – Підземка і Кошалека-Опалека, що запропастилися десь у дорозі.

      – Треба було б заїхати до якогось короля, щоб наш ласкавий володар мав добру компанію і щоб ніхто не зневажив його честі, – обізвався генеральний писар Котяче Очко.

      – Добре було б, – підтвердив паж Кружальце і смачно облизався. – У королів, чував я, їдять найжирніші і найсолодші страви і щодня печуть калачі. От де можна поживитись!

      – Краще помовчав би! – гримнув на нього Соломинка, напрочуд худий і тонкий. – І так уже ледве ходиш, став як барило. Ось-ось утратиш посаду, бо наш милостивий король візьме собі іншого, щоб носив за ним пурпурову мантію.

      – На селі не так легко з королями, – перебив цю суперечку Синьоцвітик. – Але, може, цей добрий чоловік завезе нас хоч до якогось князя?

      – У князя теж великий двір, двірня, кухмістри, – обізвався Світлячок. – Капела завжди є, музика грає, а столи аж вгинаються під срібними тарелями і келихами. Вночі все залите яскравим світлом, люди довго сплять, мало працюють і весело живуть. Ось там би нам було добре! Але князі також не валяються під польовими грушами, як гнилички, та й княжий двір не для кожного відчинений, як ото корчма. Далеченько треба їхати, щоб знайти котрогось князя!

      – Ну, то хай везе нас хоч до якогось графа, – відповів Соломинка. – Граф теж добре живе і має великий двір.

      – Еге