Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

Але як страшенно він змінився! З колишнього огрядного Підземка на ньому залишилось стільки жиру, як на комарі сала. Жупанець на ньому звисав вільно, наче позичений. Худі, як тички, ноги стирчали в капцях, які щохвилини спадали, величезна голова хиталася на тонкій шиї, а сухі, як соломинки, руки ледве могли втримувати велику люльку, в якій замість тютюну тліло вільхове листя.

      Ось що зробили з нашого сердешного товстуна подорож і перебування в Голодній Вульці. Але це була не єдина зміна. Постійний голод навчив Підземка багато дечого. Він навчив його перескакувати з купини на купину, бродити по мокрих травах і шукати чаїних яєць. Стривожена болотяна чайка, б’ючи крилами над головою краснолюдка, пронизливим голосом кричала: «Ківі! Ківі! Ківі!»

      Бідолашна чайка! Їй здавалося, що тим криком вона відстрашить напасника, який кожної хвилини міг знайти її гніздо, сховане в траві, а в гнізді єдине, перше того року знесене яєчко.

      Коли вона закричала знов і ледве не оглушила Підземка своїм вереском і лопотанням крил, він зупинився роздратований і сказав:

      – Тихше, ти, дурненька! Сорочина кумасю! Чи ти думаєш, що я з розкоші топлюсь тут у болотах? Я ще не такий дурний, щоб віддав перевагу твоєму яйцеві перед шматочком ковбаси. З голоду роблю це, з голоду, який мало не доводить мене до смерті. Замовкни і не дери горла, бо я тобі в’язи скручу!

      Він опустив голову і, похитуючи нею, сумно додав:

      – Ой, леле! В яку ж я біду влип і що мене чекає? О, проклята Вулько, ти мала бути Сита, а ти Голодна! О безчесний чоловіче, це ти занапастив мене…

      Раптом здалося йому, що чує якийсь дуже жалібний плач. Стягнув трохи ковпак і приклав руку дашком до вуха. Таки виразно чути плач. Неначе голос дитини.

      – Хай мене вхопить біда! – мовив Підземок, який мав добре серце і легко розчулювався від чужого нещастя. – Хай мене вхопить лихо, якщо цьому бідоласі не гірше, ніж мені. Піду подивлся, що там таке.

      І, забувши про свій голод, повернув, на превелику радість чайки, з боліт до лісу та й пішов прямо на цей голос.

      – Виразно чути – дитина плаче! – говорив, щораз ширше крокуючи з купини на купину, як це роблять лелеки.

      Ледве вийшов з очерету, який ріс тут густою стіною, аж тут побачив під лісом невеличку луку, посеред якої на горбочку сиділа мала дівчинка і, затуливши руками обличчя, жалібно ридала.

      Защеміло серце в щиросердечного малюка. Він прискорив крок, підійшов до дівчинки і запитав:

      – Чого ти плачеш, дівчинко, хто тебе скривдив?

      Марися здригнулась і, віднявши рученята від обличчя, дивилася на Підземка широко розплющеними очима, не в змозі промовити й слова з великого подиву.

      А він знову:

      – Не бійся, дитино, я тобі добра бажаю.

      – Боже! – шепнула Марися. – Що воно таке? Мале, як лялька, а говорить, як людина. Матінко, я боюсь!

      Вона вже хотіла тікати геть з цієї гірки, піднявши догори руки, як птах крила.

      Але Підземок заступив їй дорогу й сказав:

      – Не тікай, дівчинко, я краснолюдок Підземок і хочу тобі допомогти.

      – Краснолюдок? –