Полліанна. Елінор Портер

вона збігла сходами йниз і притьма у садок, до старого Тома.

      – Містере Томе, містере Томе, – репетувала дівчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небі розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бідолашне ягнятко… а мені сказано нагодувати її хлібом з молоком на кухні… ту, котра зараз, либонь, споживає райську страву… Далебі так є… далебі так є…

      Старий випростався.

      – Розчинилася у небі? – недовірливо перепитав він, мимоволі озираючи осяйний призахідній виднокіл.

      Він зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тоді повернувся до Ненсі, лукаво всміхаючись:

      – Що ж, Ненсі, вона, схоже, таки намірилася видертися якнайближче до янголів небесних, – погодився він, показуючи скоцюрблим пальцем на овіяну вітром тоненьку постать, що чітко вимальовувалася на тлі рожевого неба, на вершині височенної скелі.

      – Е, ні! Сьогодні я її до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсі.

      – Якщо пані питатиме, скажіть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бігла у відкрите поле.

      Розділ 5

      Гра

      – Заради всього святого, міс Полліанно, як же ви мене налякали, – бідкалася захекана Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої щойно спустилася Полліанна.

      – Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправді, не варто непокоїтися. Тато і дами з «Жіночої допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.

      – Та я навіть не знала, що ти пішла! – вигукнула Ненсі, беручи долоньку малої собі під руку і ведучи дівчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла і ніхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!

      Полліанна весело підстрибнула:

      – Атож, тільки я спурхнула не вгору, а деревом униз.

      Ненсі аж стала на місці:

      – Що ти зробила?!

      – Злізла по дереву, що під вікном.

      – Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсі, знов рушаючи. – Цікаво, що б на це сказала твоя тітка.

      – Тобі справді цікаво? То я їй розповім, і ми знатимемо, – весело пообіцяла Полліанна.

      – Боронь боже! – злякалася Ненсі. – Ні, ні, не треба.

      – Чому? Гадаєш, вона б стривожилася? – засумнівалась Полліанна.

      – Ні… чи, той… так. Пусте… Насправді не дуже мене цікавить, що б там вона сказала, – бубоніла Ненсі, сподіваючись, принаймні, вберегти дівчинку від прочуханки. – Поквапимось, натомість, бо на мене ще чекає гора посуду, знаєш.

      – Я допоможу, – радо пообіцяла Полліанна.

      – О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.

      Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Робилося прохолодно. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.

      – Думаю, мені варто радіти з того, що я трішечки тебе налякала, бо інакше ти б не пішла по мене, – прищулилася дівчинка.

      – Бідолашне ягнятко! Ти, напевне, зголодніла. Боюся, що зможу тобі запропонувати самий хліб з молоком, разом зі мною на