Полліанна. Елінор Портер

прикро, що я забула про свій обов’язок, тітонько Поллі, – вибачилася вона несміливо. – Я більше не відчинятиму вікна.

      Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

      – Прочитаєш оцю статтю, Полліанно. Я раджу тобі піти до своєї кімнати й прочитати її негайно. Я піднімуся за півгодини, і ми переглянемо твої речі.

      Дивлячись на зображення кількаразово збільшеної голови мухи на обкладинці, Полліанна весело вигукнула:

      – Дякую, тітонько Поллі!

      Наступної миті вона підскоком вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

      Міс Поллі спохмурніла, вагаючись, а тоді величною ходою перетнула кімнату і відчинила двері. Але Полліанна вже зникла з поля зору, дрібочучи по сходах на горище.

      За півгодини міс Поллі з виразом загостреного усвідомлення обов’язку, що відбивалося у кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її вибухом непідробного захвату.

      – Ой, тітонько Поллі, я в житті не читала нічого цікавішого. Я така щаслива, що ви дали мені почитати цю книжку! Хто міг би уявити собі, що мухи на своїх лапках переносять стільки всього, і…

      – Гаразд, – зупинила її міс Поллі. – Полліанно, принеси мені весь свій одяг, я маю його оглянути. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.

      Не дуже охоче Полліанна відклала брошуру і підійшла до шафи.

      – Я боюся, вам моя вдяганка сподобається ще менше, ніж дамам із «Жіночої допомоги», вони навіть казали, що то чистий сором, – зітхнула дівчинка. – Але у двох чи трьох останніх пожертвах для місії траплявся одяг лише для хлопців і стареньких, тож… А ви, тітонько Поллі, коли-небудь носили речі з благочинності?

      У відповідь на гнівний погляд міс Поллі, дівчинка квапливо виправилася:

      – Ой, звісно ні, тітонько! – вигукнула вона зашарівшись. – Я забула, що багатим не потрібна благочинна допомога. Розумієте, тут, у своїй кімнатці, я іноді забуваю, що ви багата.

      Зачеплена за живе, міс Поллі розтулила вуста, але промовчала. Полліанна ж, не помітивши, яке прикре враження її слова справили на тітку, спокійно вела далі:

      – Я до того, що вантажі з пожертвами геть непередбачувані – там знаходиш усе, що завгодно, тільки не те, що хочеш, навіть, коли наперед це знаєш. Щоразу траплялися такі партії пожертв, з якими дедалі складніше бувало грати, коли ми з тат…

      Полліанна вчасно пригадала, що тітка заборонила їй говорити про батька. Відтак, вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє убоге вбрання.

      – Речі геть негарні, – промимрила Полліанна, – і навіть не чорні, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.

      Міс Поллі самими кінчиками пальців перегорнула купу одягу, який не пасував би нікому, а надто – Полліанні. Потім тітка перенесла свою критичну увагу на латану білизну у шухлядах.

      – Найпристойніша білизна зараз на мені, – занепокоєно зізналася Полліанна. – Дами з «Жіночої