Полліанна. Елінор Портер

кінця тижня. Сама ж Полліанна, усміхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звірилася одній з продавчинь: «Тому, хто раніше не знав нічого ліпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приємно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба ні підшивати, ні чимсь доточувати».

      Похід по крамницях забрав більшу частину дня. Далі була тільки вечеря, приємна розмова зі старим Томом у саду і з Ненсі на ґанку, коли та вже перемила посуд, а тітка Поллі пішла з візитом до сусідки.

      Дівчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповів їй багато цікавого про її маму; натомість Ненсі розповідала про маленьку ферму за шість миль звідси, у Корнері, де мешкала її люба мати й не менш любісінькі братик і сестрички. Вона також пообіцяла Полліанні, що, з дозволу міс Поллі, коли-небудь повезе дівчинку до своїх на гостину.

      – У них усіх такі гарні імена, тобі сподобаються, – зітхнула Ненсі. – Їх звати Алджернон, Флорабель і Естель. А я… терпіти не можу своє «Ненсі»!

      – Ой, Ненсі, що ти таке кажеш? – здивувалася Полліанна. – Чому?

      – Бо моє не таке гарне, як у решти. Розумієш, я була первістком, а мама тоді ще не почала читати романи, де у персонажів такі розкішні імена.

      – А мені подобається «Ненсі», бо це ти, – проголосила Полліанна.

      – Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларісою-Мейбл, – відказала Ненсі, – а мені було б набагато приємніше, оскільки таке ім’я мені дуже до вподоби.

      Полліанна розреготалася:

      – Принаймні можеш радіти, що ти не Гіпзіба.

      – Гіпзіба?

      – Еге ж. Таке ім’я у місіс Вайт. Чоловік пестливо її називає Гіп, а їй це страшенно не подобається. Місіс Вайт каже, що коли він її кличе, «Гіп, Гіп!», у неї таке відчуття, наче він зараз докине «ура!». А на її думку, непристойно, щоб до жінки зверталися «Гіп-гіп ура!».

      Понуре обличчя Ненсі раптом розпливлося в усмішці.

      – Полліанно, ти перевершила мудрістю царя Соломона! Я, відтепер, щоразу порівнюватиму своє ім’я з «Гіп-гіп-ура!» і навряд чи втримаюся від сміху. Так, мені либонь варто радіти з того, що…

      Урвавши на півслові, Ненсі здивовано витріщилась на співрозмовницю:

      – Стривайте лишень, місіс Полліанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповіла мені про Гіпсібу?

      Полліанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсміялася.

      – Мабуть, так, Ненсі. Напевне, ми зараз грали. Насправді, часто-густо трапляється так, що граєш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаєш в усьому знаходити приводи для радощів, вони починають тут і там виникати самі собою. Майже завжди і майже в усьому можна відшукати що-небудь приємне – варто лише придивитися, як слід.

      – Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсі. О пів на дев’яту Полліанна пішла вкладатися спати. Сітки на її вікнах досі не встановили. У тісній кімнатці було гаряче, мов у духовці. Полліанна тужливо глянула на щільно замкнені вікна, але відчиняти їх не посміла. Вона скинула і акуратно повісила на стільціуодяг, прочитала молитви і, загасивши свічку, лягла у ліжко.

      Скільки часу вона потім