Куля для вовкулаки. Юрій Сорока

– худа і чорна, немов ніч. Обличчя цілком заховане в мороці відлоги. Щось сатанинське ніс вигляд стрільця. Щось таке, чого не мало бути у світі людей…

      А хвилини йшли надто повільно. Незважаючи на те, що мисливці завмерли зовсім поряд, чоловік у плащі й не думав ховатись. Він просто стояв у тіні дубів.

      Він очікував.

      Його ніхто не помічав, і він знав це.

      О, цим жалюгідним людцям не дано бачити його! Лише одному з них удасться позирнути у його очі. І це будуть очі смерті.

***

      Сурма заспівала вдруге. Тепер значно ближче, аніж минулого разу. Гони продовжувались. Десь в очеретах голосно розмовляли загоничі, а мисливці сторожко вглядались у морок гаю, відчуваючи у скронях удари власних сердець. Десь у чагарниках їм назустріч рухається вепр. Двадцять пудів страху й люті, двадцять пудів жаги до життя й готовності зрівняти з землею будь-кого. О, для справжнього мисливця є істинним задоволенням протистояти такому супротивнику. Особливо, коли справжньому мисливцю двадцять, а сам він – улюблений син шляхетного пана Сенявського, найбагатшого й наймогутнішого магната в окрузі. Того самого Адама Сенявського, чиї землі тягнуться від Сатанова і Зінькова на півдні до Синяви на півночі. Від Бережан на заході до Білої Церкви на сході. Так-так, того самого Адама Сенявського, який у минулому році узяв участь у поході на Москву на чолі цілого полку. Того самого старости яворівського, від вигляду якого тремтіли московіти захоплених фортець. І того вельможного пана, який місяць тому був удостоєний ласки самого короля! Снідав з його величністю в королівському палаці. Ба навіть отримав від нього в подарунок коштовну шаблю з золотою насічкою й коштовним камінням на руків’ї. А до шаблі щирі королівські подяки за захист кордонів Речі Посполитої. Цієї миті його син, який чомусь заявляв, що його батьком є не Адам Сенявський, а сам диявол, готувався зустрітись у дуелі з диким кабаном, що його підняли у долині загоничі й вперто гнали назустріч розв’язці.

      Олександр твердо вирішив, що трофей за будь-яку ціну має залишитись за ним. Хоча б тому, що батько матиме привід гордитись своїм сином, а не лише картати! Була ще одна дрібниця – юна панночка, донька ротмістра королівського Стефана Потоцького Барбара. Але про неї Олександр останнім часом майже не згадував. Незважаючи на те, що Барбара красномовно поглядала на нього своїми бездонними очима кольору польових волошок. І в разі успішного полювання дивитиметься не лише як на наслідника маєтків, а як на справжнього чоловіка! Кілька місяців тому для Олександра Сенявського цей факт був би основним стимулом стати переможцем, але не зараз. Тепер це лише дрібниця.

      Загоничі наближались. Ось їхні крики, відбиваючись від стовбурів старезних дубів, лунають зовсім поряд. Стукіт і тріск підступає, а мисливці тісніше втискаються у свої схованки, намагаючись до часу залишитись непомітними для здобичі.

      Відлік часу йде на хвилини, й Олександр збив на потилицю прикрашену павичевим пером боброву шапку. Ось він звів курок