Куля для вовкулаки. Юрій Сорока

шляху, що вів від Костянтинова до Летичева. Намагались роздивитись, що відбувалось серед лісової гущавини, чумаки, які довгою валкою простували з Криму у відомому лише їм напрямку. Хитали головами й продовжували свій шлях.

      Та була під кронами старезних дубів у гаю ще одна людина. Таємнича і зловісна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодів мисливцями, ця людина зберігала спокій і зосередженість. Таємничого незнайомця не цікавив вепр, що мчав зараз назустріч мисливцям. Його не цікавив навіть той факт, що він знаходиться між здобиччю й готовими до бою стрільцями. Таємнича постать у чорному плащі з відлогою просто стояла й спостерігала за чимось чи кимось, відомим тільки їй одній. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотінням. Темна, як ніч, невагома, як привід. Вона теж чекала на свою здобич.

      І її здобиччю не був вепр. Ціллю слугувала людина.

***

      На передовому номері Олександр Сенявський з усмішкою на блідому обличчі поглянув на Міхая Березовського.

      – Він буде моїм, чуєш, Міхаю!

      Міхай, не менш блідий, аніж його сюзерен, усміхнувся у відповідь.

      – Він стане здобиччю кращого з нас, пане мій. А кращим, поза всякими сумнівами, є саме ти!

      Олександр вищирився.

      – Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в її гарячу плоть! Ти бажаєш цього, Міхаю?

      – Так! – Очі Міхая звузились, він поклав на землю мушкет і з дурнуватою посмішкою продовжив: – До біса мушкет! Ми уб’ємо його голіруч і вип’ємо його кров!

      – Візьми мушкет, Міхаю! – пошепки наказав третій з присутніх на номері мисливців. – Не грай з вогнем!

      Сенявський і Міхай перезирнулись.

      – Ти боїшся вепра, Вітеку?! – тихцем засміявся Сенявський. – Чорт забирай, мій ротмістр боїться!

      – Ні, Олександре!

      – Можливо, вважаєш, що він сильніший за мене?

      – Ні.

      – Як завжди, похмурий Вітек недооцінює наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаєш, хто мій батько?

      – Знаю, – похмуро прошепотів Віктор Мацейовський, якого Сенявський по-панібратськи кликав Вітеком.

      У напівтемряві гаю йому здалося, що очі, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем і стали схожими на вовчі.

      – Хто ж він?

      – Твій батько Адам Ієронім Сенявський, Олександре, – зітхнув Мацейовський.

      – Ти знову за своє, ротмістре! – загрозливо зашепотів Олександр. – Мій батько князь темряви, і тобі це відомо! Міхай, хто мій батько? – поглянув Сенявський на іншого мисливця.

      – Сатана!

      – Так, Сатана!!!

      Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк і Сенявський. Лише його ніздрі зарухались, немов він намагався вислідити здобич за допомогою нюху. Кілька секунд понюхавши повітря, Олександр завмер. З його горлянки вирвалось і заклекотало гарчання. Той з мисливців, кого називали ротмістром, обережно відступив на крок від свого сюзерена й міцніше стиснув у руках