Куля для вовкулаки. Юрій Сорока

ротмістра і Міхая. Хотів вийти зі своєї схованки, проте вирішив хвилину зачекати. До цього спонукав різкий тон, яким велась бесіда. Говорив Міхай, збиваючись від хвилювання. Семен не почув його слів, зате добре зміг розчути відповідь Мацейовського:

      – Це дурня, Міхаю! Ти нікуди не маєш їхати!

      – Але чому? – не погоджувався Березовський.

      – Тому що я так сказав. Скоро ніч, а місця! тут – сам знаєш…

      – Мені байдуже, маю їхати.

      – Ні! – знову заперечив Мацейовський. – Поїдемо разом. Ранком.

      – Але я не можу, чорт забирай, і тобі про це відомо!

      – Мені багато про що відомо, – похитав головою Мацейовський. – Маєш залишитися з нами до ранку!

      Обличчя Міхая, ще більш бліде, аніж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навіть здалось, що його трясло, немов у лихоманці.

      – Я поїду! – вперто повторив Березовський.

      Ротмістр спробував щось заперечити, але цієї миті Семен необережно наступив ногою на суху гілку, яка хруснула з гучністю пістолетного пострілу. Міхай відсахнувся, а в руках у Мацейовського з’явилась шабля.

      – Хто тут? – злякано вигукнув він.

      – Не надто гарна місцина для ночівлі, – сказав Паливода, з’являючись перед співрозмовниками. – Цей ліс здавна належить гайдамакам.

      Мацейовський замість відповіді пильно поглянув на Міхая. Той знітився і промовчав.

      – Міхай, раджу тобі йти відпочивати, – сказав він.

      Міхай, знітившись, пішов у бік табору. Лише після цього ротмістр перевів погляд на Паливоду.

      – Пане Ольховський, вважаєте, мені про цю обставину невідомо? – сказав сухо.

      – Навряд.

      – У такому разі що можете запропонувати?

      – Хорошу нічну варту. Ми з моїм помічником бажаємо нести сторожу на рівні з вашими людьми.

      Мацейовський дещо охолонув.

      – Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповіщено пізніше.

      Хитнувши головою на знак розуміння, Семен пішов. Про всяк випадок вирішив ранком розпитати у когось про Міхая, поведінка якого видавалась підозрілою.

      Темрява згустилась неймовірно швидко. Після того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились із залишками світла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать і десятка смолоскипів освітлювали бівуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домініканець і Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хліба й овочів, було закінчено, і втомлені дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто буває, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на імпровізованому лежаку з купи торішнього листя й ведмежої шкіри, підклавши під голову сідло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тілі. Згадував підозрілу поведінку Березовського й намагався зрозуміти, що вона могла б означати. Зрештою, вирішив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, ліниво судачили