Куля для вовкулаки. Юрій Сорока

не знаю, – відповів Семен. Він хотів щось додати, але цієї миті помітив Бенедикта, який вийшов з лісу і мовчки пройшов повз них. Не кажучи ні слова, зник в одному з наметів.

      – Маю надію, тепер ви вдоволені? – роздратовано сказав Мацейовський і пішов геть. Семен, помисливши, вирішив і собі повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечір, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:

      – А чи не занадто ви боїтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, ні до кого не звертаючись.

      Деякий час відповіді не було, і лише за хвилину один із жовнірів вирішив порушити мовчанку.

      – Ти багато чого не знаєш, хлопче, – сказав він. – У наших краях вовків давно немає. Тож…

      – Тож це виття не Божого створіння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовніра другий.

      – Ви впевнені?

      – Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнір вдарив у темряві кресалом і запалив люльку. – Трикляті вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востаннє напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святої Діви врятувало його того разу.

      – А чому ж Свята Діва не допомогла Мареку і Кшисю? – запротестував перший з жовнірів, який розпочав розмову. Погоджуючись із ним, загуділа більшість із присутніх біля вогнища.

      – Про кого ти? – не зрозумів Микита.

      – Про моїх побратимів, – відгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту ніч. А зранку ми знайшли все, що від них залишилось!

      Семен відчув, що сон долає його, незважаючи на цікавість. Зрештою, вирішив, що з нього досить. Повернувся на бік і за мить уже хропів сном праведника.

      Розділ VIII

      До ранку жодних несподіванок не відбулось. Стрілки годинника показували четверту по півночі, коли Паливода з Микитою, як і було домовлено, заступили на охорону табору. Пилипенко увесь час поривався розпочати розмову, але Семен наказав йому мовчати.

      – Потрібна тиша, ранком усе розповіси, – кинув коротко.

      Микиті не залишилось нічого іншого, як підкоритись. Вони до самого сходу сонця вдивлялися в лісові хащі, у які полум’я багать жбурляло непевні промені світла, вслухались у нічний гомін лісу. Коли загін прокинувся й після короткого сніданку вирушив у дорогу, виявилось, що присутні не всі. Зник Міхай Березовський. Семен, за своєю звичкою занотовуючи події учорашнього дня у записник, вирішив відзначити цей факт особливо. Тут крилась таємниця. Міхай ще під час розмови з Мацейовським поривався кудись їхати. Незважаючи на ризик опинитись на самоті у лісі, про який ішла недобра слава. Мацейовський, почувши звістку про його зникнення, лише коротко вилаявся і дав команду вирушати.

      Стежка, витоптана серед гущавини лісу, йшла то вгору, то вниз, робила безліч поворотів. Птаство десь під кронами велетів-дубів розпочало свій різноголосий спів, а прохолодне лісове повітря було сповнене пахощами грибів і прілого листя. Семен з Микитою їхали поряд.

      – Це був лікантроп! – без вступів видихнув Микита.