Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

щоб забрати жовтий конверт, запечатаний сургучем, що лежить у середній шухляді письмового столу. Я нагадала Яцекові, щоб він привіз мені великий флакон «Voyage de nосе». Маю підозру, що ті парфуми, які можна дістати у Варшаві, набагато слабші.

      Звичайно, одразу ж після цієї розмови я знайшла в письмовому столі того конверта. Мені було страх як цікаво, що там усередині. На жаль, величезна сургучева печатка аж ніяк не давала змоги його відкрити. А втім, не думаю, щоб він містив щось цікаве для мене. Гадаю, що там були якісь урядові папери, і то, напевне, такі, яким Яцек надає великого значення.

      Десь близько восьмої з’явився той ад’ютант, про якого казав мені Яцек, – стрункий молодий офіцер. Я запропонувала йому філіжанку кави, але він одмовився. Поводився він дуже чемно, і я спостерегла, що сподобалася йому. Та, незважаючи на це, він сказав, що дуже поспішає і що прийшов по запечатаний конверт, про який мій чоловік мав зателефонувати мені з Парижа. Я не затримувала його, тим більше, що він видимо нервував. Офіцер люб’язно подякував мені і вийшов.

      Коли за ним зачинилися двері, я поглянула на його візитову картку: «Поручник Єжи Сохновський». Цілком пристойний молодик.

      Четвер

      Накидаю поспіхом ці кілька слів. Рано-вранці надійшла телеграма з Голдова. Батько небезпечно захворів. Я повинна взяти професора Вольфрама й доктора Ярка і негайно їхати в Голдов. На щастя, обидва можуть поїхати зі мною.

      Вівторок

      Що діялось, що діялось!

      Я повинна опанувати свої думки, бо інакше не зможу доладно й зрозуміло розповісти про все. Поранення батька, скандал, операція, жовтий конверт, та руда шантажистка, дядько Альбін, Яцек, поручник Сохновський, слідство – усе це крутиться мені в голові, наче в коловороті. А на додачу ще й та недоумкувата тітка Магдалена…

      Але розкажу все спочатку.

      Отже, насамперед батькова рана виявилася не така вже небезпечна, як гадали спершу.

      Той португалець (я ніяк не запам’ятаю його прізвища), звісно, не мав наміру заподіяти батькові якусь шкоду. Вони там, у Португалії, не полюють, отож, коли він забачив вепра, то мов божевільний почав стріляти на всі боки йому навздогін. На щастя, куля пробила батькові лише м’якуш над стегном. Одначе я мусила шість днів просидіти в Голдові.

      Досі не можу прийти до пам’яті. Тим паче, що, крім батькового здоров’я, все, здається, пішло на гірше.

      Другого дня після приїзду до Голдова я одержала телеграму від дядька. Дуже обачними, темними для невтаємничених осіб фразами він сповіщав, що з Брюсселя надійшли цілком певні відомості. Про ту бабу там ніхто нічого не знає, окрім того, що вона спинялася кілька разів у різних готелях. Достеменно встановлено, що вона не є жителькою жодного з великих бельгійських міст. Розшукове бюро висловлює припущення, що ця особа не заслуговує на довіру.

      Це мене не вельми потішило. Якби ми знали про цю дамочку щось конкретне, то могли б розмовляти з нею зовсім інакше. Вся надія на дядька.

      На додачу до всього спіткала