З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

своє душею, – крикнув Сеня Тополя і навіть схопився за нову кобуру.

      – Значить, душа в тебе мала. А ти прикуй себе ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, а там уже люди розберуться, який ти був – нервний чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, правда, а нервів, а любові до себе ще більше, от і «перевезіть, діду».

      – Ну це не всякий може.

      – Отож-то й є. А треба, щоб всякий міг, їсти ж усякий требує. І язиком галакать всі навчились.

      – Багато вони вчилися ненавидіти дома всяких несогласних, так у них до німців не вистачило, чи що? Та хто їх зна.

      Тополя притих.

      Коли до берега під’їхали німці, збуджені і гарячі, як хорти, – вони довго й нещадно били діда Савку і діда Платона, потім сіли в човен і веліли перевозити негайно на той берег. Посеред Дніпра Савка до Платона:

      – Платоне, прости мене.

      – Бог простить.

      – У другий раз – Бог простить. У третій раз – Бог простить.

      – Прости і ти мене, Савко…

      Кинулись діди на правий берег, і перекинули човна з німцями, і потонули з ними у тихих водах сивого Дніпра.

      Всяка буває душа – одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема, а неначе, звиняйте, віл п…

      – А коли душа велика, а чоловік нервовий?

      – Подайте човен, ого-го-го. Човен подайте. Ага-га-га-го-о-о-о. Човен! – розпинався хтось на березі.

      – О, нервені душі заметушились. – Оглянувся Савка. – Отак і накличуть німців. А нема того, щоб тихо посидіти та подумати.

      – Я Герой Радянського Союзу. Я не боюся смерті. Я знищив ворогів багато. Ненависть прорізалася в мені аж на Дніпрі, а зараз вона визріла в мені, як квітка. Скажу вам правду. Нічого в житті так не хочу, як після війни, коли буду живий, поїхати до того діда, поклонитися йому в ноги за науку.

      – І гарненько відчитать, щоб не зазнавався на старості літ, – сказав один з тих непоправних тупиць, яких навіть війна не виправить… Чи, мо’, це і був той самий журналіст Сеня Тополя.

      – Не поклонитесь, товаришу командир, – сказав молодий, років вісімнадцяти боєць.

      Всі подивилися на бійця.

      – В ту ж ніч прийшли на берег німці…

      – А ти звідки це знаєш?

      – Я був тоді хлопцем, що сидів мовчки на лопачині. Я один тільки й виплив до берега. А діди з німцями потонули в Дніпрі.

      – Встать! – пролунав владний голос полковника.

      Ми встали і стояли хвилину. Далі ми мусили вийти всі. Нам здавалося, що землянка вибухне од наших сердець. Ми вийшли. Була ніч.

      10/V

      Перед самим вікном летить німецький самольот. Стріляють почім зря зенітки, і все мимо.

      – Чорт його знає, що воно таке почалося. Всяке г… собаче понадіває на себе реміння та зброї, та не якого-небудь, а нового.

      – Еге.

      – А це ж усе гроші!

      – Еге.

      – Оце недавно перед вечором одну партію віз. Так одно, таку його мать, вроді оцього, що в очках, теж у новому, так ще револьвер витягло та кричить: вези, каже, скорєє, націоналіст,