З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

Ох, буде мороки. О, пливе щось. Наш чи німець? Німець. А, гидота, де ти взявся на нашу голову, до чорта їх пливе, так, як пацюки.

      Я з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу.

      Ми не знали, що казати.

      – Прощайте, спасибі.

      – Ідіть під три чорти. Крутитесь. Ідіть собі, не крутіться перед очима…

      – Я б на Дніпрі вмер. Мене б з Дніпра не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости Господи.

      – А танкетки… – хотів було хтось щось сказати.

      – Ну й що, що танкетки? – перебив дід, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. – Скільки вона там вас може вбити, та танкетка, якщо од неї не тікають?… Я вже своє одвоював. Он мій Лаврін на Хасані, чули, що зробив з японцями? От. Так-то, Лаврін от. Танкетки, – розсердився дід. – Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде. Як ото в піснях: «У нашого Морозенка червоная стрічка. Де проїхав Морозенко – кровавая річка». – О… Ото був воїн. Або мій покійний батько з генералом Скобелєвим брали Плевну… А що ж накажете робити тепер нам з німцями? Що передати їм? Як у вічі дивитися?

      – Ми ще повернемось.

      – Та ти, мабуть, повернешся.

      Почулася стрілянина. Ракети. Крики одчайдушні.

      – Ого-гов! Подай човна. Ого-ов-ов! Човна!

      – О, вже скугичуть. Подамо, не кричи, чорт тебе не візьме.

      Поперевозили діди всіх. Посідали на березі і, дивлячись на той бік, гірко, по-дідівськи заплакали.

      – Синочки наші, що ж це ви поробили?

      І коли їх на другий день німці вішали серед села у присутності всіх людей, вони поклонилися один одному й не захотіли з німцями говорити.

      Валуйки

      – Слухай, чого ти з ним розмовляв? Цей же дід націоналіст, хіба не видно! – сказав уже в кущах Тополі другий в таких же ременях – журналіст Вересай.

      – Нічого. Ми повернемось. Я йому цього не забуду.

      – Прощайте, діди. Спасибі вам за труд.

      – Постійте трохи. Так що ж передати прикажете ворогу, як стрічать його і як у вічі дивитися?

      – Скажете їм, що ми повернемось! – сказав «бойкий» журналіст, увесь у новому, в безлічі нових ременів, що перетинали його товсту не по літах фігурку по всіх напрямках. Круглі окуляри з товстими, для короткозорих, скельцями, планшетка нова, сумка нова, чоботи хромові нові.

      Дід подивився на журналіста.

      – Як тебе зовуть?

      – Семен Тополя.

      – Гарне ім’я. Теж, мабуть, нове видали. Так я так і скажу: казав Семен Тополя, що він вернеться. Його не візьме ніяка дальнобійна пушка. А за остальних не ручаюсь. Мабуть, скажу, багато їх загине на полі брані, поки не вижене ворогів з своєї землі к такій лихій матері.

      – Я їм не вірю. Всі вони націоналісти. Ти бачиш? Що передать німцям, а, не бійся, не сказав: товариші, не могли б ви взяти мене з собою і врятувати мене від фашистів? Ой! Хто тут? Стріляю! – закричав раптом Вересай, почувши недалеко справа у лозі якесь сопіння.

      – Та не стріляй. Пужливий який, чорт вас тут носить, – почувся зовсім близько голос ще одного сьогобічного діда, що витяг свого човна