Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.

      Хлопці сховалися в тіні намету. За хвилину те місце, де лежав їхній приятель, знелюдніло, лишилися тільки чобіт, шинеля, яку скинули санітари, кладучи пораненого на ноші, та ще кров, змішана з багном.

      – Шинеля згодиться, – сказав Фелек. – Віддам, коли одужає, – додав він на своє виправдання. – Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.

      У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.

      – Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.

      Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.

      – А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.

      – Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.

      – Гей, вояко, скільки тобі років?

      – Десять.

      – Нічого не вийде. Хоче – хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.

      – Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду, – крикнув обурений Мацюсь.

      Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон, – тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов’язок і захистити державу та підвладних, – а його ще й ображають…

      Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.

      – Королівський коньяк, королівський лосось, – хвалили вони.

      Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.

      – Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.

      Нарешті Мацюсь п’є те, що завжди пили королі.

      – Геть риб’ячий жир! – вигукнув він.

      – Хе-хе, та ти революціонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дістати кулю в лоб.

      – Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.

      – Малий ще, невідомо, що з нього виросте.

      Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.

      – Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!

      – А на біса їм ракети на війні?

      – Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.

      – А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і – на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.

      – І що, дуже його поранило?

      – Крові було багато. Його тут же забрали.

      – От вона, війна, – зітхнув хтось. – Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?

      Саме тієї миті подали ещелон. Колотнеча, біганина, метушня.

      – Нікому не сідати! – крикнув, підбігаючи, поручик.

      Але голос його потонув у загальному галасі.

      Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи