Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожі (поруч з листом можуть лежати вишні). Коли цю таємну кореспонденцію буде покладено, ваша королівська величність свисне, і я все заберу.

      – А коли в тебе буде готова відповідь, ти свиснеш, – зрадів Мацюсь.

      – Королю не свистять, – рішуче відказав Фелек, – я мушу подати сигнал інакше – стану віддалік і куватиму зозулею.

      – Гаразд, – згодився Мацюсь. – А коли ти знову прийдеш?

      Фелек довго щось обмірковував і нарешті відповів:

      – Я не можу приходити сюди без дозволу. Мій батько взводний, і в нього дуже добрий зір. Батько не дозволив мені навіть підходити до огорожі королівського саду і багато разів попереджав: «Дивись, Фелеку, щоб тобі ніколи не спало на думку лізти по вишні в королівський сад. Пам’ятай це твердо, так само, як і те, що я твій рідний батько: коли тебе там спіймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу».

      Мацюсь знітився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов він друга, і от, з його, Мацюсевої, вини з цього друга можуть здерти шкуру! Ні, справді, це вже надто велика небезпека.

      – Ну, а як же ти тепер повернешся додому? – спитав стурбований Мацюсь.

      – Хай ваша величність залишить мене, а я вже якось дам собі раду.

      Мацюсь визнав ці слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо іноземний вихователь, занепокоєний відсутністю короля, пильно розшукував його в королівському саду.

      Мацюсь і Фелек діяли тепер спільно, хоч їх і роз’єднували ґрати. В присутності лікаря, який щотижня зважував Мацюся і вимірював, щоб знати, як росте й набирається сили маленький король, Мацюсь часто зітхав і скаржився на самотність, а одного разу навіть згадав при військовому міністрові, що дуже хотів би вчитися військовій справі.

      – Може, ви, пане міністре, знаєте якогось взводного, що міг би давати мені уроки?

      – Звичайно, бажання вашої величності вчитися військовій справі дуже добре, але чому вас має вчити взводний?

      – Може, навіть син взводного, – зрадів Мацюсь.

      Військовий міністр насупив брови й записав вимогу короля.

      Мацюсь зітхнув: знав, що той відповість.

      – Про вимогу вашої величності я доповім на найближчому засіданні ради міністрів.

      «Нічого з цього не вийде; надішлють до нього, певно, якогось старого генерала». – подумав Мацюсь.

      Проте сталося інакше. На найближчому засіданні ради міністрів обговорювали лише одне: королю Мацюсеві оголосили війну одразу три держави.

      Війна!

      Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця – кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалює ворожий порох на віддалі, і шапку-невидимку!

      Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про війну сказав йому Фелек. На кожний попередній лист Фелек кував лише тричі, а цього разу прокував, мабуть, із сто разів. Мацюсь збагнув, що в листі буде надзвичайне повідомлення. Проте він і гадки не мав, що таке надзвичайне. Війни вже давно не було, бо Стефан Розумний умів жити в злагоді з сусідами, і хоч великої дружби між ними не відчувалося, одначе й відвертої війни