Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко

прийшов із зіллями та настоянками.

      – Знаєте, метре, як її високість сказала? Герцог Алансонський… Його геть усього порубали… Я думала, їй наснилося. Що то лише дитячі страхіття… – шепотіла вона самими поблідлими вустами.

      – Я б порадив вам, мадам де Белльваль, ніколи не повторювати це вголос. Завжди казали, що її батько, покійний герцог, знав чари. Хіба то добре для нього закінчилося? Тут, при дворі герцога Бретонського, немало ворогів Орлеанського дому. Пустити поговір, що донька герцога Орлеанського відьма, – їм як на руку ковінька.

      – Але її сон, метре…

      – Її високість народилася на світанку, в годину переходу від ночі до ранку, такі люди наче застрягли між цим і тим світом. Звідти і чутливість. Вона буде чути Смерть.

      – Як і покійний герцог…

      – Саме тому, мадам де Белльваль, я і порадив вам не повторювати вголос таких речей.

      Над Ренном випав перший сніг. Він кружляв у повітрі й танув, не долітаючи до землі. Але важке сіре небо навіювало невідворотній смуток. Рішар довго стояв біля вікна, далекоглядно замислений можливими наслідками азенкурської поразки.

      У листопаді на святу Катерину вони зустрілись уперше за три місяці. Філіпп де Прюнель не пізнав у дуже блідій, дивно високій дівчині Маргариту. У чорній сукні та із чорним серпанком маленька графиня схожа була на темного янгола, якими прикрашають надгробки. Від приголомшливого тягаря пережитого жалобне вбрання Маргарити здалося Філіппу недостатнім, жалюгідним, мало не глузливим виявом скорботи за всіма тими, хто лишився на азенкурському полі. «Та що вона знає в цьому житті? – подумав він роздратовано. – Книжки, співи та сукні?.. А хіба ж жінка має знати те, що вже знає він?» Філіпп зніяковів.

      У Філіппа з’явилась незнана раніше і геть не властива йому від природи похмурість й меланхолійність. Він упав на одне коліно, уривчасто, різко, весь час втупившись у підлогу, розповідав Маргариті про бій. Вона слухала не перебиваючи, уважно, прикусивши нижню губу та добіла зчепивши пальці рук. Вона не знала, де той Азенкур, хоча граф д’Етан намагався їй показати на старій карті. Але віднині це місце, сама ця назва стане для неї найжахливішим спогадом, найстрашнішим іменням. Від слова Азенкур усередині все хололо, як тоді, коли мала Маргарита вперше побачила шибеницю з напівзотлілими тілами та чорних круків над нею.

      – Ви мусите повернутись до Англії, месьє?

      – Так, ваша високосте. Я повинен був відвезти листи до вашої невістки, герцогині Бонни.

      – Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?

      – Лише одного разу, у Тауері…

      – Чи він здоровий?

      – Його поранено в ногу та плече, але король Генрі надіслав йому свого лікаря вже надвечір після бою. Коли я його бачив, його високість уже міг ходити.

      Маргарита схопила гарячу руку Філіппа, той зніяковів від дівочої близькості. Здалека вона здавалася холодною і суворою, як кам’яна фігура святої на порталі собору. Але її раптовий дотик виявився теплим і м’яким. А ще якийсь солодкий