Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко

звичайний захист від кавалерійської атаки – гострі кілки, які вкопали у мокру переорану землю.

      Зухвале наближення англійців лише роздратувало французьке командування. Попри заперечення конетабля, сеньйори змусили його почати бій. Напружену гнівну тишу прорізали звуки бойових сурм. Шарль д’Альбре наказав наступати і сам повів перше військо, яке складалося із восьми тисяч лицарів та півторатисячної кавалерії. Лучників у першому війську, яке вже чисельно переважало ворога, не було. За планом конетабля кавалерія повинна була розсіяти англійське військо, залишки якого мали добити лицарі. Кавалерія подалася вперед, відразу ж у небі засвистіли стріли. Більшість французів і близько не доїхала до позицій англійців. Коли ж піші лицарі наздогнали кавалерію, їм уже заважали людські тіла й трупи коней, які фактично завалили шлях. Тоді лучникам знову наказали стріляти…

      Все ж таки, зважаючи на чисельну перевагу, французи дійшли до частоколу англійських лучників. Ті змушені були трохи відступити, але проти французів грали їхні важкі обладунки, завалений шлях та розмокла земля.

      Коли англійці вихопили короткі бойові сокири, важкотілі лицарі вже не могли вправно відбиватися. У близькому бою важкий довгий меч завжди програє короткій сокирі, якою легше битися. Ті, кого не знайшли англійські стріли, полягли під сокирами.

      Тоді у бій виступило друге французьке військо, яке вів сам герцог Орлеанський. Філіпп дивився з гордістю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному міланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащі, на високому темно-сірому коні, в оточенні сонму зброєносців, пажів у кірасах із гербом Орлеанського дому, наче святий Михаїл із янголами. Опущене забрало шолома приховувало сліди безсонної ночі, втоми останніх тижнів та непевності молодого герцога. Як добре, що ані Філіпп, ані жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далі, Філіпп не бачив, бо третьому війську, де був Артюр де Рішмон та його загін бретонців, наказали готуватись до бою.

      Блідий Філіпп де Прюнель біг за Артюром де Рішмоном. Він знав, що у першому війську, яке знесли англійські лучники, був його обожнюваний старший брат, шамбелан герцога Орлеанського. Філіпп біг щодуху, збуджено кричав: «Сен-Дені монжуа17», – а вітер перебивав йому подих. Панцир, хоч і дуже легкий, незвично давив на плечі.

      Коні зав’язли у грязюці, вершники марно їх острожили. Тіла важко падали одне на одне, коні не могли розвернутись. Поранені стрілами лицарі провалювались у болото бруду, на чужі тіла. Згори нестерпно важко дерлися коні, падали, намагались підвестись, заливали кров’ю…

      Філіппу здавалось, що у нього немає ані рук, ані ніг, самі очі, сповнені жаху, немилосердно відкриті. Коні несуться повз нього повільно (чи так здається?), але все вперед і вперед, до пекла. Прюнель ледве встигає прикривати Рішмона щитом ззаду від ворожих стріл, від підлих ударів у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не

17

Святий Дені – моя радість – типовий бойовий клич французів. Святий Дені – небесний покровитель Франції.