Плисти проти течії. Том 2. Хорхе Анхель Ліврага Ріцці

ми» і «табу»: письменники об’єднуються тільки з письменниками, військові – з військовими, а музиканти – з музикантами. І сьогодні дуже мало чоловіків і жінок живе гуманістичними ідеями, намагаючись охопити різні області знання.

      Тому в сучасному світі стався справжній вибух роз’єднаності між людьми. Ще до того, як ми розщепили атом, такий же процес стався з нами. Ми «розщепили» людство. Сьогодні люди далекі один від одного. В наші дні звучить музика, яка не несе абсолютно нічого. Чому вона присвячена? Що означає? Це знає лише сам композитор та мало хто з тих, хто його оточує. Письменник вживає складні слова, створюючи абсолютно неприродні літературні феномени, – ймовірно, він пояснить їх зміст своїм друзям або колегам за чашкою кави, але ми, читаючи його статтю, ламаємо голову, намагаючись зрозуміти, що ж усе це означає. І те саме відбувається в політиці: політичні діячі говорять про те, чого ми не розуміємо, і дають обіцянки, яких не виконують. Внаслідок усього цього в наші серця поступово закрадається холод і ми відчуваємо себе все більш самотніми.

      Адже якщо я бачу картину або слухаю музику, але не розумію їхнього змісту; якщо політик говорить мені про адміністративні питання, а не про політику, тобто мистецтво вести народи; якщо я прихожу до священика, а він розповідає мені не про безсмертя душі, а про економічні проблеми, – звичайно, я починаю відчувати себе самотнім, ізольованим, відокремленим від інших людей. І в підсумку ми вважаємо за краще на самоті дивитися телевізор, читати газети або журнали, занурившись у свої думки і проблеми. І навіть якщо спілкуємося один з одним, наша розмова, скоріше, нагадує монолог, ніж діалог.

      Саме тому особисто я вже майже зневірився в можливості діалогу сьогодні – діалогу навіть у найпростіших ситуаціях. Коли зустрічаються двоє друзів, один говорить: «Привіт! Як живеш? Знаєш, мені тільки-но видалили зуб – боляче було жахливо!» Інший відповідає: «Так, пам’ятаю, рік тому мені також вирвали зуб…» – і далі про свої труднощі. Або така розмова: «Знаєш, я так добре провів відпустку! Я був в Греції на Кикладах…». «Овва! А ось я чотири роки тому був в Мексиці, відвідав Теотіуакан…».

      Кожен звик говорити тільки про свій досвід, тільки про самого себе, не проявляючи людського співчуття до інших. У цьому нескінченному монолозі немає діалогу, нам нецікаві люди, з якими нас зіштовхує життя, а ми, у свою чергу, нецікаві їм. Навіть коли ми збираємося разом, справжньої зустрічі не відбувається. Наші предки не поспішали так, вони не знали всіх наших умовностей, і у них було більше спільного зі своїми сусідами, вони вміли піклуватися про тих, з ким їх щось пов’язувало; їм вистачало часу, щоб збиратися у світських салонах або біля сімейного вогнища. І хоча у нас стільки засобів комунікації, ми використовуємо їх лише для того, щоб поцікавитися, що ж відбувається у світі, не беручи все це близько до серця. За вечерею ми слухаємо або читаємо новини: «Під час події невідомий чоловік героїчно врятував дитину» або «На такий-то війні загинула тисяча осіб». Але слухаємо