Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд

й редактори. Час був доволі похмурий, і Фіцджеральд мав би бути літератором, що задля додаткового заробітку пише на догоду читачам. Звичайно, в цьому оповіданні місцями йдеться про багатство (брати мають готівку, а головний лікар психіатричної клініки потребує її), але описи пацієнтів і їх лікування не відповідали вимогам редакторів, які хотіли розваги та потіхи від автора. У квітні 1932-го він написав Гарольдові Оберу – сумно, але твердо: «“Кошмар” ніколи, ніколи й ні за яких умов не продаватиметься за гроші». У червні 1936 року Фіцджеральд сказав, що він і досі не опублікував цього оповідання, натомість «пограбував» його і використав майже всі найкращі пасажі в романі «Ніч лагідна». Машинопис «Кошмару» з авторськими правками олівцем перебував у власності Фіцджеральдових родичів до 15 червня 2012 року, коли його продали на аукціоні «Сотбі» у Нью-Йорку.

      I

      На самому початку я б хотів зауважити ось що. Не вірю, що все це колись трапилося насправді: надто вже воно гротескне, та ще й не вдалося мені з’ясувати місце подій і дізнатися справжні імена дійових осіб. Переказую цю історію так, як я її почув.

      У милій місцині Нью-Гемпширу^[25], на взимку білому, а влітку зеленому пагорбі, стоять один біля одного чотири чи п’ять будинків. Весняними надвечір’ями всі двері та вікна найбільшого й найвишуканішого з них широко відчиняються на тенісні корти. Там у літнє повітря часто злинають звуки скрипки та фортепіано. У приймальній кімнаті на першому поверсі панує жвавий рух, як на домашній вечірці. Прогулюючись терасою, можна побачити у вікнах, що сягають підлоги, людей, які грають у більярдній, або слухають жваву музику «Легкої кавалерії»^[26] Франца фон Зуппе, або гуртом вишивають. Цього червневого дня вони старалися змістовно провести час – усі, крім високої дівчини в білому. Стоячи у дверях, вона з мішаним виразом захоплення й досади на обличчі задивилася на нью-гемпширські гори.

      У салонах тривали розмови – деякі у веселому дусі. Довгов’язий, схожий на баранця джентльмен стримано зауважив своїм двом співрозмовникам:

      – Місіс Міллер саме грає в бридж. Якби змога, я підібрався б до неї ззаду з добрячими ножицями й обтяв би кілька локонів мишачої барви^[27]. Були б це гарні сувеніри, та й місіс Міллер значно погарнішала б.

      Цих чоловіків не втішила його вигадка. Один із них кинув презирливу репліку ламаною іспанською мовою й понуро подивився на дотепника, ще один зовсім не звернув уваги й різко відвернувся, аж тут до гурту приєднався четвертий.

      – Годі, годі вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз, – весело озвався прибулець. – Що за чудова нині погода!

      Три брати Вудзи – десь тридцяти п’яти, сорока й сорока п’яти років – погодилися з цим смаглявим дужим чоловіком. Він мав блискучі карі очі, чорне волосся та яструбине обличчя, яке чомусь гармонувало з сильним м’яким голосом. Цього франта, більш упевненого в собі, ніж будь-хто в кімнаті, звали Вінчінтеллі, й походив він із Мілана.

      – Чи

25

Очевидно, Фіцджеральд подав збірний образ санаторію в Гленкліффі, що в Нью-Гемпширі, на південному заході Білих гір, і Державної лікарні в Конкорді. Хворі на туберкульоз лікувались у гленкліффському «Сані» від 1909 року до початку 1970-х, а тоді цей заклад став богадільнею. Державну лікарню (спершу вона звалася Нью-гемпширським притулком для душевнохворих) відкрили у 1842-му. У тридцятих роках минулого століття ця установа була розміщена в кількох будинках різного призначення, як і написано в цьому оповіданні.

26

Увертюра цієї оперети австрійського композитора Франца фон Зуппе (1819—1895) стала популярна вже з часу прем’єри в 1866 році.

27

Натяк на героїчно-комічну поему Александера Поупа «Викрадення локона» (1712). У цьому творі грубіян-аристократ, закоханий у красуню Белінду, підступно обтинає ножицями один із її прекрасних локонів, коли вона, схиливши голову, грає в карти після обіду.