Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу

перемогу. Певно, він малював «сумі-е» (картини на шовку в туші, в одній із старовинних танка вказується, що пейзаж має бути виконаний так, щоб чути було «…шум сосни на сумі-е»). Друге місце заслання – містечко Акасі (в розділах «Акасі», «Вітер у соснах» та ін.). Нині на «Сінкансен» від Кіото до Акасі (це тепер центр важкої промисловості) можна дістатись за годину. А в XI столітті це була глибока провінція. Тож монах Нюдо, настоятель монастиря та мудрий батько, прийняв у своєму домі столичного гостя із всією належною повагою. 30-річний принц зацікавився 18-річною красунею. На час, коли його реабілітували і поновили в чинах, панна Акасі вже була при надії. Невдовзі Ґендзі перевіз її з дочкою в Кіото в новозбудовану садибу недалеко від монастиря Дайкакудзі. Затим, як ми вже згадували, дівчинка стала вихованкою сім’ї Ґендзі.

      Все було в осяйного принца – блиск двору, круговерть важливих державних справ, увага жінок… Та з часом усе проходить. І найболючішим на схилі віку стало для нього прощання з образами жінок, коханих і не дуже. Тисячоліття тому в Японії та інших країнах, де вже існувала культура особистого письма, виняткову роль у збереженні пам’яті про людину відігравало її зафіксоване писемне слово. В сув’язі кани вгадувався образ і спливала пам’ять днів минулих. Зворушлива картина, коли Ґендзі перед смертю перебирає записки з віршами любові від коханок, – психологічно чи не найбільш сильна картина твору. Папірці послань, мов легенькі сухі оболонки цикад, відносить вітром, і разом з ними відлітають у небуття образи. Все минуло… все.

      Теренова нотатка. Коли автор цих рядків іще в студентські роки прочитав цей фрагмент у перекладі акад. М. Конрада, то був неабияк вражений картиною розпуки героя. Але тільки з роками зрозумів, що за цим стоїть особливо гостре відчуття моно-но аваре.

      Моно-но аваре, згідно з японською енциклопедією, це літературний і естетичний ідеал, який набув особливого розквіту в епоху Хейан в літературі – поезії і прозі. Його суть у глибокому сприйнятті елементарних проявів краси в природі й житті людини, що можуть мати і легкий відтінок журби. За певних обставин відчуття людини при цьому супроводжуються захопленням, благоговінням і радістю.

      У романі про принца Ґендзі цей естетичний ідеал червоною ниткою проходить через весь твір. Той чи інший аспект естетичного відчуття речей закладено в назвах всіх розділів роману. Звернімо увагу: «Покої павлонії» – пафос двору і двірцевої еліти; «Дерево-мітла» (фусея), ми б сказали, «марево-міраж», образ, побачений здалеку, який зникає при наближенні; «Уцусемі» («Порожня шкаралупка цикади») – символ чогось легкого й ефемерного (і в Японії, і в Китаї спів-плач цикад у зелені парків, зазвичай у серпні, породжує особливе відчуття журби); «Югао» («Вечірнє лице») – образ коханки-порадниці принца, відомої в романі як Пані з Шостої вулиці; «Момідзі» (розділ «Свято багряного листя») – милування осіннім листям кленів; «Ханамі» (розділ «Свято вишневого цвіту») – милування квітами сакури; «Сума» – мальовнича