Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу

смерті. Будь ласка, не розповідай нічого пані Сьосьо. А тим паче монахині, яка не раз застерігала мене, бо мені буде дуже соромно…» – «Та й іншим монахам я розповів усе зовсім по-іншому», – запевнив Кореміцу.

      Почувши краєм вуха, що ніби щось скоїлося, служниці дивувалися: «Що ж сталося? Каже, начебто зіткнувся зі скверною, до палацу не ходить, а тільки про щось шепочеться з Кореміцу й зітхає…»

      «Прослідкуй, щоб усе зробили як годиться», – сказав Ґендзі й нагадав, щоб справили відповідну службу. «Звичайно, тільки не треба зайвої пишності», – відповів Кореміцу, готовий вирушити в дорогу. «Може, ти вважатимеш такий мій вчинок недоречним, – сказав дуже засмучений Ґендзі, – але я не матиму душевного спокою, якщо не побачу ще раз її тлінні останки. Поїду верхи…» «Що за безглузде бажання!» – подумав Кореміцу й відповів: «Якщо ви так задумали, то нема ради. Але в такому разі виїжджайте негайно, щоб повернутися до сутінок». Переодягнувшись у мисливську одежу, зшиту недавно для таємних побачень, Ґендзі спорядився в дорогу.

      Його душу опанував украй сумний настрій. Однак, навіть приготувавшись до такої незвичайної подорожі, він, навчений недавно пережитими небезпеками, не переставав мучитися сумнівами – мовляв, може, не треба їхати? Але його горе було настільки глибоким, що Ґендзі подумав: «Якщо не тепер, то коли, в якому світі, побачу її обличчя?» – і таки зважився вирушити в дорогу в супроводі Кореміцу й того самого охоронця.

      Дорога здавалася нескінченною. Місяць сімнадцятої ночі світив так яскраво, що біля річки Камо смолоскип ледве виднів, а коли показалася гора Торібено,[98] завжди така лиховісна, Ґендзі наче й не помітив її. І от у душевному сум’ятті вони добралися до Східних гір. Навколишня місцевість справляла гнітюче враження, а хатина монахині, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгідний вигляд. Крізь її стіни ледь-ледь пробивалися відблиски лампад, всередині плакала самотня жінка, а надворі кілька монахів розмовляли і навмисне приглушеними голосами шепотіли молитви Будді. Як тільки скінчилися вечірні служби в навколишніх храмах, настала тиша. Тільки біля храму Кійомідзу[99] мерехтіли вогні й видніли численні людські постаті. Коли високоповажний монах, син монахині, урочисто читав сутру, то Ґендзі не міг стримати жодної сльозини.

      Увійшовши в хатину, Ґендзі побачив, що світильники відсунуто убік, а Укон лежить за ширмою. «Нещасна, як їй, напевне, тяжко!» – подумав Ґендзі. Поглянувши на покійну, він не відчув страху, навпаки, вона здавалася йому такою ж чарівною, як і колись. Взявши її руку, він заридав, заливаючись сльозами: «О, якби я міг іще раз почути твій голос! За що мені судилося так недовго любити тебе всім серцем? Навіщо ти залишила мене в полоні відчаю?»

      Поважні монахи, не знаючи, хто перед ними, тільки дивувалися і також плакали. «Ви поїдете зі мною до садиби на Другій лінії», – сказав він Укон, а вона, ридаючи, відповіла: «Від самого її дитинства я протягом багатьох років відчувала до неї щиру прихильність

98

Там відбувалася кремація.

99

Знаменитий буддійський храм, присвячений богині милосердя Каннон.