Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу

приглушений гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летіли дикі гуси – все це разом було важко стерпіти. Вони лежали біля виходу на галерею. Ґендзі відсунув дверцята, й обоє виглянули назовні: у крихітному садку ріс благородний китайський бамбук, і роса на листках блищала так само, як у садибі вельможі. Безладне дзижчання комах у вухах Ґендзі, звиклого до «стрекотіння цвіркуна під стіною»,[87] справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настільки глибоким, що він мирився з усіма цими незручностями.

      Жінка у скромній м’якій світло-фіалковій одежі поверх білого авасе[88] була привабливо-тендітною і хоча нічим особливим не вражала, своїми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи сміливішою…» – подумав Ґендзі й так захотів побути з нею у сприятливіших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокійно проведемо ніч до світанку десь поблизу, в затишному місці? Бо лишатися тут нестерпно». – «Чому так несподівано?» – спокійно запитала вона.

      Ґендзі присягався їй у вірності не тільки в цьому, але і в прийдешньому житті, а вона, як не дивно, вірила йому, бо, здавалось, не мала досвіду спілкування з чоловіками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, він викликав Укон й через неї передав своїм супутникам привести карету. Її служниці, переконавшись у щирості намірів Ґендзі, хоч і з певним острахом, але таки довірилися йому.

      Наближався світанок. Ще півні не співали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об підлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, і Ґендзі мимоволі поспівчував йому: «У житті, як вранішня роса, скороминущому чого він, молячись, жадає?» Мабуть, готувався до прощі на священну гору Мітаке,[89] промовляючи:

      «О, слався, Учителю Прийдешнього…»

      «Прислухайтеся! Адже він думає не лише про це життя, – сказав Ґендзі зворушено й додав:

      – Нехай дороговказом

      Нам буде шлях, яким іде

      Цей праведник, тож

      Присягнімо зберігати

      Вірність і в житті прийдешньому».

      Історія з клятвою в Палаці Довголіття[90] мала сумний кінець, тому Ґендзі звернув свої думки до прийдешнього світу будди Міроку, а не обіцяв коханій, що вони «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою». Нова обіцянка про вірність до настільки далекого майбутнього була справді безмежною.

      «З минулого, я знаю,

      Гірка доля

      Випала мені,

      Тож добрих сподівань

      Тепер не маю на прийдешнє», —

      склала вона вірш такого змісту, видно, без надії на майбутнє.

      Місяць завмер над самим краєм гір, а жінка все вагалася: їхати чи не їхати бозна-куди. Поки Ґендзі умовляв її, місяць раптом зник за хмарою, а небо посвітлішало й стало прекраснішим. «Вирушаймо, поки зовсім не розвидніло», – сказав він і, як завжди, поспішно

87

Слова із одного вірша Бо Цзюйі.

88

Одяг з підкладкою.

89

Щоб піднятися на вершину священної гори Мітаке, треба було упродовж тисячі днів поститись і молитися Учителю Прийдешнього – будді майбутнього часу Міроку.

90

За поемою «Вічний смуток» Бо Цзюйі, китайський імператор Сюаньцзун зустрічався зі своєю наложницею Ян Ґуйфей у Палаці Довголіття.