І прибуде суддя. Володимир Лис

мені, щойно приїдеш, – повторила Валерія.

      – Напишу.

      – Обіцяй.

      – Обіцяю, – легко, аж сам здивувався, вимовив я.

      – Не напишеш, – зітхнула Валерія. – Але чому, Жоро?

      «Ось вона й гнівається, – подумалося. – Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»

      «Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» – спитав я себе.

      Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» – подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.

      Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений учора, – один із чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив одразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.

      Я відсмикнув руку, наче обпікся.

      3 серпня

      Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжальні пекучі промені проникали крізь щілини між пальцями, здирали на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль робився таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», – зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп пік із чимраз новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму обличчі, на шкірі, яка, мабуть, уже перетворилася на червоне місиво. Ледве подумав про це, як відчув запах горілого м’яса. Збагнувши, що це запах м’яса з мого обличчя, закричав ще гучніше й розпачливіше.

      – Прокиньтеся, прокиньтеся!

      – Що-о?…

      Ошалілими очима я дивився на старого чоловіка, який схилився наді мною. Куди зникло світло, яке мучило мене, хто цей чоловік із переляканими очима? І раптом, остаточно отямившись, збагнув: це ж був сон, щойно я бачив жахливий сон…

      – Вибачте, – пробурмотів я знічено.

      – Дарма, дарма, вам, напевне, наснилося щось жахливе?

      – Так, наснилося.

      Я звівся на лікті, виглянув у вікно. За тьмяною шибкою виднілась частина якогось подвір’я. Збоку примостився кіоск. Повз вагон пройшли, перемовляючись, двоє чоловіків. Я збагнув: потяг стоїть на якійсь станції – і спитав, де ми.

      – Ковель, – сказав мій сусіда.

      Він сидів, звісивши ноги з постелі, мовби також намагався щось пригадати.

      – Напевне, розбудив вас своїм криком? – спитав я.

      Сусід чи то не розчув, чи не схотів говорити неправду. Я роззирнувся. Раптом подумав: чули інші пасажири чи ні? Навпроти, на боковій лавці, спала, звісивши руку до самої підлоги, молода дівчина. Нижня губа в неї так відвисла, що, здавалося, теж от-от торкнеться підлоги. Зверху мирно посапував, одвернувшись до завішеного вікна, товстий дядько в чорній майці. Наступні бокові місця тонули в напівсутінках.