І прибуде суддя. Володимир Лис

Ковеля ще година. Ні, ти таки сама не своя.

      Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не опирався, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.

      Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов’язано з ним. У чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.

      – То ти не хочеш сказати, що трапилося?

      Людмила стенула плічками. Відвернулася, взялася знічев’я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле й вологе. Сльоза?… Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося – палець відчув солоність маленької краплини, бо та почала вбиратися у пори шкіри.

      – Ти… плачеш? – здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.

      – Ні-ні, тобі здалося.

      Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповзлася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.

      – Я хочу тобі щось сказати, Колю, – промовила вона стиха помертвілими губами.

      2 серпня

      Ми зійшли з тролейбуса й побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу – та наче випливала назустріч із темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.

      – У Луцьку такий маленький вокзал? – здивувався я.

      – Хіба ти ніколи його не бачив? – своєю чергою здивувалася Валерія.

      – Ні, – заперечив я. – Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.

      Ми оминули хоч і низьку, але довгасту будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:

      – То що все-таки сталося, Георгію?

      – Нічого, – сказав я. – Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.

      – Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?

      – Нічого й не трапилося, – мовив я. – Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.

      – Дуже мило? – недовірливо подивилася Валерія.

      «Які бездонні в неї очі, – подумав я. – Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». Та проте я виплив із цих очей.

      – Авжеж, – промовив уголос. – Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.

      – І ти мовчки погодився?

      – А що я міг зробити? Набити йому морду?

      – Не погодитися. Боротися за себе. Зараз