Отроки княжича Юрія. Петро Лущик

без того. Виявляється, ще шість років тому Кирило скликав у Володимирі, що на Клязьмі, собор, де відновив забуті стародавні постанови церкви. Крім того, митрополит звернувся до деспота Болгарії Іакова Святослава й попросив надіслати у Русь слов’янський список церковних правил. От з цим списком і прибув до Львова посланець Кирила.

      – І?…

      – Та мене не дуже цікавлять церковні справи! – відмахнувся Юрій. – А от державний стан мене зацікавив!

      – І як там? – запитав Гліб.

      Юрій махнув рукою.

      – Та немає там ніякого державного стану! Місцеві князьки нічим іншим не займаються, лише б випросити у чергового хана черговий ярлик на чергове князювання. А оскільки хани на своїх місцях довго не затримуються, то й ярлики після їх смерті потрібні нові. І знову на поклін до Сараю. А у нас останній раз до Бату їздив ще мій дід Данило. Цей раз був і єдиним. А скільки у Сараю бував мій майбутній тесть ?[8] Тому, други, те, що монголи час від часу набігають на наші землі, – не найгірше з того, що ми могли б мати, – закінчив Лев.

      Він обвів поглядом присутніх і додав:

      – Правда, й набігів на землі Москель останніми роками майже не було.

      – Чому? – здивувався Богумил.

      – Митрополит стверджує, що це завдяки його клопотанню і животворній силі благої вістки, котру він особисто приносить у намет хана.

      – А насправді? – запитав Римонт.

      Йому, як майбутньому ченцю, було неприємно слухати такі слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зуміє звільнити Русь і Литву від монгольського покровительства.

      – А насправді причина досить прозаїчна, – пояснив княжич. – Там просто нічого грабувати. Ліси і болота, у яких живе чудь і меря. От де треті-четверті сини київських князів побудували міста, там щось і є, а куди вони не добралися – там досі чудь і меря. Той самий посланець митрополита повідомив, що хан Менгу дозволив відбудувати якусь Москву, що лежала сорок років у згарищі.

      – Навіщо?

      – Зробив центром свого улусу. Щоб було де збирати данину. І щоб мій майбутній шуряк [9] не дуже піднімав голову у себе у Твері.

      – Так, – протягнув Гліб. – Після почутого поразка від Лєшека вже не виглядає такою фатальною.

      – Тим більше, що вона не перша і, що найгірше, не остання.

      У цей час поли намету відхилися, і разом з холодом всередину увійшов ратник з охорони Лева Даниловича.

      – Я від пана, княжичу, – сказав він. – Тебе і сотника Гліба князь кличе до себе.

      Присутні перезирнулися. До теперішнього моменту Лев Данилович кликав або одного лише Юрія, або ж разом з Римунтом. Простого соцького звав уперше.

      Юрій підвівся.

      – Що ж, йдемо, Глібе! – сказав він. – Князь кличе!

      Вийти з теплоти на пекучий мороз дуже важко, але на щастя молодих людей княжий намет стояв неподалік, тому вони швидко подолали стоптаний дружинниками сніг і з’явилися перед князем. Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича вже не було всередині, і прибулі навіть не знали про попередню

8

Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенії, дружини Юрія Львовича.

9

Шуряк – брат дружини. Тут мова іде про Святослава Ярославовича.