Українська діаспора. Іван Драч

земляків – на Заході.

      Хіба не зможемо ми до 2000 року організувати бодай 2000 студентів зі Східної діаспори у вузи України – організувати волею серця і владністю розуму?!

      Хіба не можемо ми створити перспективні і престижні українсько-англійські ліцеї у Владивостоку і Алма-Аті, у Мурманську і Норильську, в Москві і на Берестейщині, куди за патріотами-батьками йшли українські й не лише українські діти?! Хіба не зможемо допомогти литовцям створити музей Шевченка у Вільнюсі, відкрити музей запорожців на Кубані чи музей українського рушника на Далекому Сході!

      Українці україномовні й російськомовні, англомовні й офранцужені, колонізовані й румунізовані – єднаймося навколо матері України, української мови – її душі й правічної суті.

      Достовірна статистика свідчить, що двоє українців живуть в Україні, а третій – поза Україною (Західна Діаспора – до п’яти мільйонів, Східна – до десяти мільйонів). Де ж він, той третій? Чи можуть бути двоє без третього, коли постає Українська держава, – і всі ми втрьох або пропадом пропадемо, або збудимось і утвердимось, і постанемо перед світом в святій єдності усіх трьох?! Україною постанемо. Святою трійцею постанемо в злютованій єдності тризуба. Згадаймо історичну «Думу про втечу трьох братів з Азова»:

      З города Азова, з тяжкої

      неволі три братіки тікали.

      Ой, два кінними, третій піший-пішаниця,

      Як битой чужинець-чужениця.

      За кінними братами біжить

      він, підбігає…

      Кров’ю сліди заливає…

      Слізьми поливає,

      Словами промовляє:

      «Братіки мої рідненькії…

      Мене обіждіте,

      Із собою візьміте.

      До городів християнських,

      хоч мало, підвезіте».

      Саме оцю історичну думу колись нагадав нам канадський публіцист Роман Рахманний: «…не йдеться тут про літературно-мистецький аспект трагічно-прекрасної думи, хоч і яке цікаве тут відтворення одної з межових ситуацій філософського порядку. Трагічна доля наймолодшого брата, покинутого старшими братами на безлюдній і безводній окраїні землі української, пригадується у зв’язку з сучасною життєвою обстановкою значної кількості українців… Саме в “Думі про втечу трьох братів з Азова” відтворено, майже на пророчий лад, межову ситуацію українців…»

      Українці з Берестейщини і Молдови, з Північної Слобожанщини і Донщини, із Саратовщини і Башкирії, з Кубані і Ставрополля, з космічного Байконура і нафтоносної Тюмені, з Казахстанських степів і Киргизії, з Зеленого Клину і Камчатки, з Соловків і Магадана, з Узбекистану і Закавказзя, з Туркменії і Алтаю, з Прибалтики і Заполярного кола – з усіх-усюд, куди долетіла українська пісня. Ні, ви не будете тим третім братом з Азовської думи на чорному шляху чужоземної неволі: безводдя, безхліб’я і безправ’я.

      Ви будете рівними серед рівних – святою трійцею будемо за чисто застеленим столом української державності, української долі.

      Слава