Название | Нетерпіння серця |
---|---|
Автор произведения | Стефан Цвейг |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1939 |
isbn | 978-966-03-7987-9 |
– Але завтра ви прийдете?
– Так, завтра неодмінно.
Автомобіль рушає.
Я не дуже задоволений собою. Що означає цей Ілонин поспіх, ця стурбованість, ніби вона побоювалася, що її побачать зі мною, чому вона так швидко поїхала? І ще: мені треба було, хоча б із ввічливості, передати вітання її дядьку, кілька теплих слів Едіт – адже вони не зробили мені нічого поганого! Але з іншого боку, я вдоволений своєю витримкою. Я встояв. Як би там не було, але тепер вони вже не подумають, що я їм нав’язуюся.
Хоч я й обіцяв Ілоні прийти наступного дня у звичний час, я завбачливо повідомляю по телефону про свій візит. Краще дотримуватися усіх формальностей, формальності – це гарантії. Мені хочеться показати, що я не приходжу в дім непроханим гостем; відтепер я маю намір кожного разу дізнаватися, чи бажані мої візити. Хоча можна не сумніватися, що на мене чекають, бо слуга вже стоїть перед відчиненими дверима і, коли я заходжу, догідливо повідомляє:
– Панночка нагорі, на терасі. Вони просять пана лейтенанта піднятися до них. – І додає: – Здається, пан лейтенант ще ніколи не були нагорі? Пан лейтенант будуть здивовані, як там гарно.
Він правий, добрий старий Йозеф. Я дійсно жодного разу не був на башті, хоча часто зацікавлено розглядав цю дивну недоладну споруду. Колись, як я вже казав, ця кутаста башта належала замку, що давно розвалився, чи його знесли (навіть дівчатам історія маєтку достеменно не відома), громіздка квадратна споруда довгі роки порожніла і правила за сарай. У дитинстві Едіт, на жах батьків, часто вилазила хисткими сходами на горище, де серед старого мотлоху металися сонні кажани і від кожного кроку по прогнилих бантинах злітали густі хмари пилу…
Але саме за цю таємничість та непотрібність схильна до фантазування дівчинка обрала це ні до чого не придатне приміщення, з брудних вікон якого перед нею відкривалися безкраї простори, місцем своїх ігор та таємним притулком; а коли трапилося лихо, та Едіт вже не сміла сподіватися (її ноги в ту пору були абсолютно нерухомими) побувати знову на своєму романтичному горищі, то вона відчула, ніби її пограбували; батько часто помічав, з якою гіркотою поглядає вона подеколи на неочікувано втрачений рай дитячих років.
І ось, щоб зробити їй сюрприз, Кекешфальва скористався трьома місяцями, котрі Едіт проводила в Німеччині в санаторії, і доручив одному віденському архітектору перебудувати стару башту і зробити нагорі зручну терасу; коли восени після ледь помітного покращення Едіт привезли додому, надбудована башта була вже обладнана просторим ліфтом, широким, як у санаторіях, щоб хвора мала змогу в будь-який час підніматися нагору, залишаючись у кріслі; так вона віднайшла світ свого дитинства.
На чистоту стилю трохи обмежений у часі архітектор звертав менше уваги, ніж на практичні зручності; жорсткі прямі форми