Пікнік на льоду. Андрій Курков

зі свого закутка – з-за темно-зеленої канапи.

      Підійшовши до Віктора, пінгвін з цікавістю подивився на міліціонера.

      – Ну, ось Мишко, – сказав йому Віктор. Потім повернувся до дільничного.

      – Пробачте, як вас звуть?

      – Сергій.

      Віктор затримав на дільничному погляд.

      – Дивно, – сказав він. – Ви зовсім не схожі на єврея…

      – А я не єврей, – усміхнувся дільничний. – Моє справжнє прізвище Степаненко…

      Віктор стенув плечима і повернувся поглядом до пінгвіна.

      – Мишко, – сказав він йому. – Цю людину звуть Сергій, і він тебе годуватиме, доки я у від’їзді.

      Потім Віктор показав Сергієві, де що лежить і дав йому запасні ключі від квартири.

      – Не турбуйтеся, – сказав, ідучи, дільничний. – Усе буде гаразд!

      10

      У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.

      Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.

      Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки пішов по Сумській до Оперового, пив його. Він замружився, протер руками очі, знову відкрив їх і побачив хлопця, котрий ішов коридором геть; у руці він тримав фотоапарат.

      Віктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозуміти: кого щойно фотографували. Але, крім нього і двох азербайджанців, у цій частині кав’ярні нікого не було.

      – Виходить, це кавказців… – подумав він і знову ковтнув розведеного апельсинового соку.

      А час минав. У високій склянці залишалося не більше ковтка. Віктор уже позирав на невідкриту банку пива, думаючи взяти ще одну і відкрити.

      До столика підійшла дівчина в джинсах і шкірянці. На голові, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилиці. З-під вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.

      Вона присіла поруч і уп’ялася нафарбованими очками на Віктора.

      – Ти не на мене чекаєш? – запитала і всміхнулася.

      Віктор стрепенувся, напружився, зніяковів.

      «Ні, – гарячково думав він. – Адже кореспондент – чоловік… Хоча, може, він надіслав її замість себе…»

      Віктор побіжно озирнув дівчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрібні Вікторові папери, але при ній була лише маленька сумочка, в якій не помістилася б навіть пляшка пива.

      – То що, любенький? Чи часу немає? – знову нагадала вона про себе, і Віктор відразу збагнув, що він чекає не її.

      – Спасибі, – сказав він. – Ви помилилися.

      – Я взагалі рідко помиляюсь, – мовила вона солодко, підводячись з-за столика. – Але буває…

      Віктор залишився сам за столом, полегшено зітхнув і знову подивився на невідкриту банку пива. Потім на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.

      Але власкор так і не з’явився. Опів на восьму Віктор