Пікнік на льоду. Андрій Курков

вмирав, але навіть і не хворів. Але ці міркування не псували Вікторові робочого ритму. Він працьовито гортав газети, виписував прізвища, занурювався у біографії цих людей. Вітчизна має знати своїх героїв – торочив він собі.

      Був листопадовий вечір. За вікном падав дощ. Пінгвін Мишко знову приймав холодну ванну. А Віктор саме міркував про живучість своїх героїв. І раптом задзвонив телефон.

      – Я від Ігоря Львовича, – сказав хрипкий чоловічий голос. – Треба б поговорити, є одна справа.

      Почувши ім’я рідного редактора, Віктор охоче погодився на зустріч. За півгодини він зустрічав удома гостя – чоловіка років сорока п’ятьох, підтягнутого, вбраного зі смаком. Гість прийшов з пляшкою віскі, й вони відразу сіли до кухонного столу.

      – Мишко! – відрекомендувався гість, а Віктор усміхнувся і відразу зніяковів.

      – Пробачте, так звуть мого пінгвіна, – сказав він.

      – У мене є давній друг, дуже хворий… – почав гість. – Ми однолітки і дружимо з дитинства. Звуть його Сергій Чекалін. Я хочу замовити вам його некролог… Візьметеся?

      – Звичайно, – відповів Віктор. – Але мені потрібні факти з його життя, бажано щось особисте.

      – Нема проблем, – сказав Мишко. – Я знаю про нього все чисто. Можу розповісти…

      – Будь ласка.

      – Він – син слюсаря і виховательки дитсадка. Змалку мріяв про мотоцикл і після закінчення школи нарешті купив собі «Мінськ», але для цього йому довелося трохи позлодіювати… Зараз він дуже соромиться свого минулого. Щоправда, його теперішнє не краще. Ми з ним колеги, займаємося відкриттям і закриттям трастів, тільки в мене це виходить, а в нього – ні. Нещодавно від нього пішла дружина і він залишився сам. У нього навіть коханки ніколи не було.

      – Як звали дружину?

      – Олена… Загалом, справи в нього кепські, плюс здоров’я…

      – А що зі здоров’ям?

      – Підозра на рак шлунку і вічний простатит.

      – Ну, а що для нього головне у житті? – запитав Віктор.

      – Головне? Сріблистий «лінкольн», якого в нього ніколи не буде…

      Розмову вони запивали віскі, і через цей коктейль зі слів і спиртного при столі поруч з ними ніби сидів третій, Сергій Чекалін, покинутий дружиною невдаха, слабий та наодинці зі своєю нездійсненною мрією – сріблистим «лінкольном».

      – Коли заїхати? – запитав наприкінці Мишко.

      – Можна завтра.

      Коли Мишко вийшов, Віктор почув з вулиці звук заведеної машини. Визирнув і побачив, як від його парадного від’їжджає той самий «лінкольн» срібного кольору – довгий і поважний.

      Віктор нагодував пінгвіна Мишка свіжомороженою камбалою, налив йому холодної води у ванну і повернувся до кухні, де заходився писати свіжозамовлений некролог. Віконце між ванною і кухнею дозволяло чути плескіт води, і він усміхався, готуючи чернетку «хрестика» і думаючи про пінгвіна, що так любить чисту холодну воду.

      7

      Осінь – найкращий час для написання некрологів. Час зав’ядання, журби,